Читати книгу - "Інґа"

Крім того, це радше були не інтерв’ю, а особисті монологи. Журналіст Хьорста Карл Віґанд сказав про Гітлера: «Поставте йому запитання і у відповідь отримаєте промову»{355}. Навіть дипломати, як-от американський посол Фредерік Секетт, зазначали, що коли випадала нагода особисто поспілкуватися з Гітлером, то він говорив «ніби звертаючись до великої аудиторії»{356}.

Навіть коли фюрер вів бесіди зі своїми найближчими довіреними особами, це важко було назвати діалогами. Обожнювана Гітлером дружина Ганфштенґля, Гелен, білявка, німкеня американського походження, підтверджувала, що той надавав перевагу монологам навіть у найінтимнішій обстановці. «Він не міг терпіти когось, хто хотів розмовляти»{357}, — сказала вона.

Безумовно, ця риса походила з характерної манії величі Гітлера, але існувала в цьому і практичність. Він інтуїтивно розумів, як давати собі раду із журналістами, особливо, коли не міг чи не хотів відповідати на їхні запитання. Тож приголомшував їх незв’язаними тирадами, які міг проголошувати цілими годинами.

У перші роки його влади репортери здебільшого вважали Гітлера типовим, хоча й ексцентричним радикалом і обдарованим політиком. Тож вони ставили запитання, як і будь-якому іншому політикові: Що таке націонал-соціалізм? Які особисті принципи Гітлера? Яку економічну політику він провадить? Але все це було безнадійно, бо фюрер не мав логічних відповідей на подібні запитання, принаймні, не в межах зрозумілого їм політичного контексту.

Найкращий біограф Гітлера, Ієн Кершоу, писав: «Він був повністю безграмотний у формальному розумінні засад економіки. Його неотесаний соціал-дарвінізм диктував ставлення як до економіки, так і до політичного “світогляду” загалом»{358}. Фюрера не цікавили бюджети, кредитні ставки, державне регулювання чи інші аспекти сучасної економіки, включно із загальнонаціональними проектами на кшталт уславлених автобанів, якщо в них не містилася військова складова. Він мав єдиний план: Німеччина стане великою завдяки війні — «Спершу зброя, потім масло» — звучало нацистське гасло, — і збагатіє через грабунок та поневолення чужинців. Так загалом виглядала його політика, але вона здавалася такою химерною, що прибулі здебільшого не могли її одразу осягнути.

Тож ключовим у розумінні Гітлера було не усвідомлення його політики — це майже неможливо, — а його особа. Військовий аташе посольства США, капітан Труман Сміт, надсилав до Вашинґтона незліченні звіти про Гітлера і згодом шкодував, що «так багато уваги приділяв його політиці, а не спостереженню за його особистістю»{359}.

Мало кому з журналістів вдалося розібратися в особі фюрера, але якщо і виходило, то лише в аналізі його іміджу в очах громадськості та перегляді виступів. Відома журналістка Дороті Томпсон взяла ексклюзивне інтерв’ю у Гітлера незабаром після його приходу до влади і сформувала думку про його суть «менш ніж за 50 секунд» після зустрічі:

Знадобилася лише хвилина, щоб розгледіти жахливу беззмістовність цієї людини, яка розбурхала весь світ. Гітлер аморфний, майже безликий, з обличчям-карикатурою і скелетом з хрящів, без кісток.

Він непослідовний і балакучий, хворобливий, закомплексований. Це справжній прототип звичайної маленької людини… Уваги варті лише його очі. Темно-сірі й емоційні — в них та особлива іскра, що часто виділяє геніїв, алкоголіків та істериків.

Він до болю рафінований. Присягаюся, що він відставляє мізинець, коли п’є чай.{360}

Разюче недооцінення журналісткою Гітлера як маленької людини забули і пробачили, бо вона помилилася зі зневаги — реакції на фюрера, яку важко осудити. І вона не надто й помилялася у своїй оцінці. Навіть Кершоу припускав, що Гітлер, як особистість, був «порожнім». «Він був, як часто говорилося, еквівалентом “неособистості”», — зазначав Кершоу; він не мав особистого життя, а якщо колись і був індивідуальністю, то її повністю поглинула його публічна роль «фюрера»{361}.

З іншого боку, Гітлер мусив володіти якимось особистим шармом чи рисами, за які його полюбили послідовники, чи міг би їх і не мати — звичайно ні, особливо коли він на початку повільно вибудовував націонал-соціалістичний рух. Звісно, коли ми вже знаємо весь жах руйнації, спричиненої волею цієї «маленької людини», якісь позитивні риси в ньому виглядають як богохульство. Як зазначив ще один біограф Гітлера, Йоахім Фест: «Будь-яка увага до особистості і кар’єри Адольфа Гітлера буде довго неможлива без почуття наруги над мораллю»{362}.

У 1935 році, коли Інґа брала інтерв’ю в Гітлера, це було не так. Хоча зневага Томпсон до нього і виявилася поширеною реакцією, існувало чимало спостерігачів, які вважали Гітлера чарівним і думали, що світові є чому повчитися у нацистському експерименті, що підняв з колін Німеччину.

Інґа мала скромнішу мету. «Я не хочу політичного інтерв’ю, — сказала вона Ґеббельсу. — Я нічого не знаю про міжнародні стосунки, просто прагну довідатися якісь деталі про самого фюрера»{363}. З цією особистою метою вона знала, що інтерв’ю з Гітлером зробить їй кар’єру. Воно покаже, що Інґа — серйозна журналістка, хоч і не планує серйозної розмови. У своєму намаганні зрозуміти особу Гітлера і його широковідомі примхи на кшталт вегетаріанства вона не шукала відповідей на причини війни, яка ще не почалася, і Голокосту, до якого ще лишалися роки.

Інґа просто бачила Гітлера знаменитістю, людиною, цікавою для неї та її читачів, на кшталт зірки кіно. Такий тип прихованої політичної журналістики поширений і нині, але у 1930-х він був новим.