Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

Дзвінок застав мене у постелі. Я відкинув ковдру і пошльопав у вітальню. Дзвонив Лапарра:

— Розбудив? Вибач.

— Збирався вставати. Щось трапилося?

— На жаль, вам з Гнатом доведеться віддуватися тепер без мене: лікарі взяли в полон, знайшли якийсь ускладнений арахноїдит… Хтось їм підказав. Чи не ваша з Гнатом милість?.. Взагалі, доведеться повалятися в ліжку, підлікуватися.

Виглядав Лапарра справді кепсько, до того ж його навіщось поголили — це було помітно крізь діркуватий білий шолом, з якого виходили три тонких кабелі різного кольору.

— Еге ж, красень? Ну, помилуйся… — Лапарра сумно посміхнувся. — Але ближче до діла. Вчора дзвонив у Європейський метеоцентр, щоб синоптики посилили контроль атмосфери над територією Російських рівнин. Перевір, чи немає зведень. Гнату зараз не до того. Що нового по Ховенвіпу? Ніхто більше не наважується красти документи з “Сейфа”?

— Красти більше практично нічого, — сказав я, вдягаючись. — Та й не схоже це на викрадення. Контейнери не пошкоджені, одначе документів у них немає. Чортівня якась! Крадій, чи хто він там, просто не міг прошмигнути повз пости непоміченим. Якщо тільки не був привидом чи не натягнув чарівну шапку-невидимку.

— Привид… — гмукнув Лапарра. — В містику я не вірю. Якщо людина не могла викрасти документи, то це зробила не людина.

Я випустив черевик.

— Ти хочеш сказати…

— Не хочу, так виходить. Гнат, очевидно, має рацію, в дію втрутилися таємничі сили. І виявом їх був той самий двійник Зо Лі, чи незнайомець, який зник од нас під Псковом. Я знизав плечима, помовчав. Потім став виповідати новини:

— Наш помічник, фізик Сухов, установив, що в центральному бункері перебував сам Демон. У всякому разі, стінки бункера нагадують напіврозталий шматочок цукру саме в результаті стикання із зоною поглиння енергії, яку і репрезентує Демон.

— З’ясували, чому він вирвався?

— Зникло утримуюче поле кокона, не того, який побудували люди, а первозданного, в якому він пролежав три мільярди років. Демон “випростався”), знайшов у стінах бункера лазівку і вирвався на волю.

— Що й збіглося з появою в цьому місці групи Шерстова. Трагічна випадковість, не більше. З цим зрозуміло. Архів усе ще опирається?

Я зітхнув. З усіх уцілілих документів, вчасно вивезених із Ховенвіпу в “Аїд”, вдалося поки що розшифрувати лиш інструкцію по охороні бункера.

— Ще не все, — спохопився, — експерти виявили в бункері сліди дуже цікавої хімічної речовини….

— Воду-зет, — швидко сказав Лапарра, очі його заблищали.

— Воду-зет, — підтвердив я. — Двічі ізотопну воду.

— Ще один доказ, що Демон — це той самий об’єкт “Зеро”, знайдений на Марсі фірмою “Демони мороку”. Але що ж він насправді, чорт візьми?!

— Чи хто, — пробурмотів я. — Крім слідів води-зет хіміки виявили ще кілька дивних ізотопів інших елементів, що не зустрічаються в природному вигляді.

Лапарра оглянувся.

— Ну, ось, здається, за мною прийшли… Тримай у курсі, до зв’язку.

Віом побілів, як висотна хмарина. Я вимкнув зв’язок.

Спати вже не хотілося. Мною оволодів звичний неспокій — супутник напруженої роботи думки під час операцій. На нервову систему я ніколи не скаржився, вона була у мене стійка до “будь-яких вплиів овнішнього середовища”, я завжди гордився вмінням тримати себе в руках. Дружині, до речі, ця риса не дуже подобається. Вона працює конструктором в Інституті кібернетики і розв’язує проблему “емоціолізації” роботів третього покоління. “Що за життя? — каже, — на роботі роботи, і вдома чоловік-робот…”

Я поснідав, потім вирішив подзвонити Гнату, щоб він прилетів в Управління раніше. На мій подив, він був не вдома, а на борту крейсера УАРС “Сташевський”, який завис над Європою на висоті п’ятсот кілометрів.

— Ти що там загубив? — запитав я.

— Розумієш, — сказав він, — є цікава інформація. Піднімися сюди, на крейсер. Схоже, хтось заважає нам проводити з орбіти гравітаційний зондаж атмосфери над Російськими рівнинами.

— Буду за годину, — сказав я. — Тільки дай код ТФ-камери крейсера.

Від мого будинку до таймфагу всього три хвилини ходи, і вже через п’ять хвилин я входив до Управління. Забіг у відділ, наказав оперативним працівникам почати патрулювання над Російськими рівнинами, особливо пильно — над Новгородською і сусідньою з нею Калінінською областями, і знову поспішив до таймфагу. Ще через чверть години ми зустрілися з Гнатом у командному залі крейсера — усіченому конусі з двома рядами крісел біля головного оглядового віому. Пульт тут був лише один, та й то невеликий — апаратура працювала на думкоуправлінні й звукових командах.

У розчині віому виднівся розмитий край Землі, голубі відсвіти клалися на підлогу й стіни залу, і здавалося, що обличчя людей схожі на металеві маски.

— Я тут уже другу годину, — мовив Гнат, усаджуючи мене поруч з чорночубим командиром крейсера. — Познайомтеся — це Григорій Корж.

— Первицький, — відрекомендувався я. — Мабуть, Гнат пред’явив карт-бланш?

— Рідкісна штука в наш час, — відповів Корж. — Я, грішним ділом, навіть перевірив: особливі повноваження видано вчора і підписано директором УАРС та головою консультативної комісії Ради безпеки. На ім’я Гната Ромашина.

Усе правильно. Лапарра захворів, і карт-бланш одержав Гнат, котрий знає про Демона більше, ніж будь-хто, в тому числі. і я.

— Взагалі, ми вирішили прозондувати атмосферу всіма можливими способами, — провадив далі Гнат, — починаючи з висот мезопаузи і нижче. І наштовхнулися на дивне “непроходження” гравітаційних імпульсів. Я не фізик, але наяву порушення законів природи!

Я також не був спеціалістом з гравідинаміки, одначе знав, що навіть зорі “прозорі” для

— Усе ясно, — Гнат глянув на командира крейсера. — Товариш спантеличений не менше, ніж ми. Повторимо серію?

— Мої хлопці роблять зондаж і досі, - пробасив Григорій Корж. — Атмосфера для гравітаційного випромінювання залишається непрозорою.

— У мене є