Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

Ми попрямували на околицю міста в найтемніші й найбрудніші нетрища. Там нас точно ніхто не побачить, а якщо й побачать, то що візьмеш з пияка, що зазівався. Нетрі — вони в будь-якому світі нетрі.

Але одне диво ми таки зустріли. П'яний чоловік намагався відірватися від паркану, проте кожна його спроба призводила до того, що він лише завалювався на бік, яким і вдарявся об той самий багатостраждальний паркан. Побачивши нас з Басом, наче примару що безшумно приземлилися перед ним, мужик протер брудними кулаками очі й видав:

— О! Баба! Гола.

— Чуєш, мужику, де тут якийсь великий парк чи ліс?

— Ась? — ошаліло закрутивши очима, прохрипів мужик.

— Парк у цьому місті є, не знаєш?

— А тобі навіщо? — примружився чоловік і голосно гикнув.

— На побачення спізнююся, — прогарчала я, розуміючи, що добитися чогось від п'яного чоловіка навряд чи зможу. Втім, сама винна, знайшла в кого про парки запитувати. Треба ж було наперед все в Ертрана з'ясувати. — Повертаємося, Бас.

А за дві години до п'яного мужика, який розповідав своїм дружкам про зустріч із відьмою на дивному звірі, підійшли двоє в сірих плащах з низько насунутими капюшонами та попросили вийти на вулицю поговорити.