Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

Герцог насупився, він навіть уявити не міг, навіщо Яні ставити подібні запитання. Її поведінка вкотре ставила його в глухий кут.

Тим часом Яна вибралася з юрби й в нерішучості зупинилася.

Мабуть, вона не знала, як знайти дорогу назад, адже граф помчав у невідомому напрямку, а кобила замість того, щоб самій повернутися додому, вважала за краще заснути, варто було тільки Яні перестати штовхати її п'ятами в боки.

Поки герцог боровся з бажанням прийти Яні на допомогу й небажанням розкривати себе, до леді під'їхав вершник.

Альберт відразу впізнав в ньому маркіза Ремзанока.

Про що вони розмовляли, чути не було, але по тому, як рішуче маркіз зі своїм супроводом, що тут же з'явився, рушив у бік особняка графа, стало зрозуміло — він зголосився проводити леді.

"От тільки ще одного конкурента не вистачало", — подумав Альберт, адже маркіз був досить сильним магом.

Особняк графа Форнскі

— Яна, це було нечесно!.. — накинувся на мене Ертран, щойно я переступила поріг.

— Справді, графе Форнскі, — пролунало за моєю спиною, — з вашого боку було абсолютною безчестю залишити дівчину одну серед натовпу черні, що розгулялася.

Маркіз ступив слідом за мною у дверний отвір і кинув на графа нищівний погляд.

— Маркіз? — граф дивно скривився.

— Леді Яніна, ви все ще впевнені, що хочете залишитися в цьому будинку? — маркіз демонстративно обернувся до мене.

— Дякую за турботу, мілорд, — я посміхнулася з усією принадою, на яку тільки була здатна, — але незаміжній дівчині не личить зупинятися в чужому будинку, а граф все-таки мій родич.

Від моїх слів очі графа здивовано округлилися, але, на щастя, маркіз у цей час на нього не дивився.

— У такому разі я сподіваюся побачити вас післязавтра у моїй домівці.

— Звичайно, мілорде. Буду з нетерпінням чекати на нашу зустріч.

Маркіз поцілував на прощання мою руку та, кинувши ще один нищівний погляд на графа, вийшов.

— З нетерпінням чекати на зустріч? — розгублено повторив Ертран. — Яна, за що ти зі мною так?

— А що, незрозуміло? — я вирішила не відкладати в довгу скриньку нашу розмову, все-таки Ертран мені подобався.

— Ні, — відповів він, гублячись.

— Ось за це, — я демонстративно провела руками за контуром своєї сукні.

— Не розумію.

— Ертран, — я підійшла до нього впритул, благо мій зріст дозволяв дивитися прямо в очі на одному рівні. — Хто давав модисткам розпорядження, які сукні їм шити? Я намагалася пояснити їм, що я хочу, але вони не чують мене.

— Я лише сказав, що все має бути за останньою модою, — спробував виправдатися Ертран, явно вгасаючи під моїм натиском.

— Так? — я зобразила неймовірний подив на своєму обличчі та знов вказала на свою сукню. — І це теж?

— Але ж я хотів якнайкраще.

— А ти мене спитав? Чи ти думаєш, що якщо сплатив за ці сукні, то можеш робити що хочеш?

— Так не я платив, — розгублено прошепотів граф, а я вже примірялася, куди краще бити.

Ну точно, ці братики починають нормально розмовляти лише після кулаку в ніс.

— А хто платив? — з глузуванням солодко запитала я.

— Герцог Сандр.

— Он як, — цікава петрушка у нас тут проклюнулася серед зими. — І модистки його?

— Ні, я йому тільки рахунки маю надсилати.

— Сандру п'ять із плюсом, а тобі незадовільно з занесенням у табель. Що, так важко було попередити?

Герцога я чудово розуміла, а ось це блондинисте диво не дуже.

— Яна, ти не знаєш, як герцог уміє пояснювати, — Ертран перелякано проковтнув.

— Гаразд, сонце, з Сандром я сама розберуся. А тобі доведеться мене ще кілька тижнів потерпіти. Ти вже вибач.

Я розвернулась та пішла до сходів.

— Яна, — граф буквально крикнув мені слідом, — я правда хотів якнайкраще. Просто я не думав.

— Що не думав?

— Йоган попереджав мене, що ти дуже незвичайна, але я не думав, що настільки.

— Ні, Ертран, ти навіть не уявляєшнаскільки, — гірко посміхнулася я.

Вночі мене розбудив Бас і ми вирушили на обіцяну вилазку.

Надягнувши покрив, я обережно відчинила двері на балкон, який дуже до речі був у моїй кімнаті, та випустила Баса. Принюхавшись, кіт підставив мені спину, і ми нечутною тінню ковзнули вниз.

Точніше, ковзнув Бас, а я, як завжди, пригорнулася всім тілом до його спини й вчепилася в загривок. Утриматися на звірі, що злітає, наче стріла, вгору або каменем, що падає вниз, — це вам навіть не американські гірки. Там ремені тримають і попа на сидінні, а тут у мене тільки мої власні руки та ноги.