Читати книгу - "Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман"

    Зізнаюся, остання фраза здобула ефект. Проте не такий, як його холодний хижий погляд в сантиметрах від мого обличчя. Леонард зрозумів, що його слова дійшли за адресою, відпустив мене, а слідом вклав до рук шолом.

    Ми зірвалися з місця відразу. Як тільки я обхопила руками його талію і зчепила пальці, Леонард зі свистом шин рвонув з парковки. Проте він не поїхав за усіма, а звернув в протилежний бік з такою швидкістю, що я інстинктивно вжалася в нього усім тілом і, що є сили, закрила очі. Я розуміла, що ми мчалися по дорозі, як ненормальні. Відчувала усім тілом, як ревів байк, а вітер приносив холод і тремтіння. Все розуміла, але чомусь стало набагато спокійніше. Кошмар цього вечора залишився за спиною, проте тривога за Кім і хлопців не відпустила ні на хвилину.

    В межах міста, Леонард скинув швидкість, а я нарешті, наважилася розплющити очі. Відчуття дежавю яскравим спалахом повернуло день, коли ми їхали по цьому ж мосту. Уся різниця полягала в тому, що зараз, я усім тілом притиснулася до Леонарда і не поспішала дотримуватися пристойності, як минулого разу. Я занадто злякалася, занадто злилася, занадто боялася, і залишилася занадто... п'яна.

    Хто знає, може це адреналін, а може страх так грав зі мною. Адже тільки, коли ми зупинилися на парковці біля кампусу, я упіймала відкат. Знявши шолом, ставши на землю і завмерши, я зрозуміла, що мені погрожував бритоголовий мудак, і причиною погроз був не хтось інший, а Леонард Кім-Гальяно!

    Я навіть не звернула уваги, що на парковці стояли байки хлопців. Це не принесло ніякого полегшення. Абсолютно! Емоції шукали вихід, я кипіла зсередини, а причина всьому стояла прямо переді мною.

    — Це ж Роуз влаштувала? Вона? Заспокой свою дівку, Леонарде! — заговоривши зопалу очевидний факт, я стиснула кулаки і злостиво оглянула спину хлопця.

    Лео повільно зняв шолом, а піднявшись з байка, обернувся. Якщо в темряві лісопосадки я не бачила його обличчя, та і в сум'ятті не особливо роздивлялася, то зараз застигла, як в землю укопана.

    Удар тієї мерзоти дійсно не пройшов дарма. 

    — Вона не моя! Я здається, не раз тобі це пояснював! — холодно відповівши, Леонард відвів погляд і обійшов мене.

    Обернувшись услід, не знала, як вчинити. Всередині вирувало обурення і гнів. А ще горло досі здавлював страх. Що як ці навіжені не жартували, і не просто залякували?

    Обігнавши хлопця на сходовій клітині, я як фурія влетіла у вітальню, а потім і до кімнати. Стягнувши з себе худі, шпурнула його на ліжко з усієї сили, а розчувши стукіт в двері, відповіла, приховуючи переляк і сльози в голосі:

    — Я зараз, Кім!

    — Кеті!

    — Я ж сказала! Дай мені декілька хвилин!

    У будь-якому випадку я б вийшла, але мені дійсно знадобився час для того, щоб осмислити побачене. Стало ясно, що "привіт" мені передала Роуз. Залишалося тільки з'ясувати, чи не ті це хлопці з Іст-Рівер, яких так побоювався Вальтер. Дійшовши висновку, що вона спробувала банально помститися таким бридким чином, я заспокоїлася. Думки про те, що подібне схоже на реальні погрози, я наполегливо відкидала увесь час, поки переодягалася. Хотілося зняти з себе дотики того покидька, а речі віддати до хімчистки. А краще спалити!

    Згадавши його пику, я скривилася і, нарешті, вийшла у вітальню. Хлопці очікувано обсіли диван, а Кім обробляла забиття на обличчі Вальтера. 

    Оглянувши усю компанію, я поставила тільки одне питання:

    — Де Розмарі?

    Не отримавши відповіді, упевнено підійшла до її дверей. Потягнула за ручку і підкинула брови, коли та безперешкодно піддалася тиску. Зробивши крок всередину, стало ясно, що я не помилилася. Варто було відшукати вмикач і запалити світло, як логічне пояснення усьому, що сталося, знайшлося відразу. Кімната виявилася незаймано чистою і порожньою.

    Повернувшись у вітальню і закривши двері, я продовжувала дивитися на них так, немов в змозі змусити дерево загорітися. Розуміючи, що доки сама не випитаю все, мені нічого ніхто не скаже, я обернулася із стійким наміром взнати правду. Взнати її у будь-якому випадку, враховуючи, що отримала погрози.

    — Іст-Рівер?! Цей бритоголовий дегенерат має до них відношення? — схрестивши руки на грудях, я втупилася на найслабкішу ланку — Бернардо.

    Він із самого початку проявив схильність до балакучості. Проте хлопець мовчав.

    — Ви не станете пояснювати, чому мені погрожував, якийсь дегенерат? Так? — продовживши сталевим тоном, примружилася.

    — Кеті, ми не чекали, що все так закінчиться! Я ж говорив тобі, що... Ауч! Бернардо, придурок, ти, обдовбаний, можеш не так сильно давити? Боляче ж!

    Рік скривився, а Берні відкинув тампон убік і вилаявся італійською. Я перевела погляд на Кім, а вона тільки опустила очі і підтвердила мої припущення:

    — Ти сама бачила кімнату. Я не хотіла говорити до останнього, Кеті. Очевидно, що Янса на тебе нацькувала Роуз. У нього давні рахунки з хлопцями. Ще з минулих перегонів. Мабуть, дивуватися вже нічому.

    — Цей... Янс? Він небезпечний?

    Вальтер усміхнувся, а Рікардо з Берні й зовсім зареготали. Мені ж було не до веселощів!

    — Вам смішно? — зізнаюся, я була в шоку.

    — Янса боятися немає сенсу, ma Bella, — спокійно відповів Берні, а Кім сіла на коліна до Вальтера і кивнула.

    — Він може тільки тріпатися язиком. Самурай все одно наваляв йому. Та і ми його хлопців не погано пом'яли. Проблема в тому, що все сталося на очах Марселя, — Бернардо звів брови, а Рік продовжив за нього:

    — Той тип у білому пальто. Марсель Фернандес. Мій земляк. Він не любить мордобій на своїй території. Очевидно Роуз завдала нам ще більше проблем. Він влаштує пекло на наступних перегонах.

    — Значить, відмовтеся!

    Моя пропозиція здалася логічною.

    — І завтра ж потрапимо за грати. Марсель, як гієна. Мстивий і хитрий, Кеті. Не все так просто.