Книги Українською Мовою » 💛 Молодіжна проза » Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє 📚 - Українською

Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

373
0
16.10.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Б’юсь об заклад, моя?" автора Рошаль Шантьє. Жанр книги: 💛 Молодіжна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 87
Перейти на сторінку:
Розділ 27

Після пар заїжджаю додому, щоб кинути сумку і переодягнутися, а коли спускаюся сходами з другого поверху, то розумію, що тато з мамою вже прийшли додому. Чую татовий гучний голос і мамину відповідь.

— Наступного тижня, Гришо. У четвер.

— У четвер? Нормальні люди збираються в п'ятницю перед вихідними, а ще краще – на вихідні! — батько від обурення навіть голос підвищує. Їх кудись по роботі запросили чи що? — Вона що, з місяця летить? — я поправляю волосся біля дзеркала в коридорі. У розмові взагалі немає нічого цікавого, та й підслуховувати я не дуже люблю, але викинути з голови думки, що це буває корисним, не можу.

— Не знаю, звідки вона летить, але ми не можемо не піти, сам розумієш, — мама каже спокійним ніжним умиротвореним голосом. Тато від нього завжди починає танути. І зараз, як я чую, також спрацювало.

— Добре, я зрозумів. Якщо не піти не можемо і залишається тільки піти, то ми потішимо їх своєю присутністю, — зітхає він, а я кидаю погляд на годинник: мені однозначно настав час виїжджати!

— Кого ви зібралися тішити? — влітаю у вітальню і цмокаю батьків замість привітання.

— Сашіна мама приїжджає. Сімейна вечеря, — неохоче ділиться мама, піджимаючи губи.

— Вівця Саша? — виривається, перш ніж встигаю подумати. Показово прикриваю долонькою рота, ловлячи на себе незадоволений мамин погляд. Той самий, батьківський, який означає, що я нашкодила, але не надто сильно, щоб мене лаяти.

— Наречена твого брата. Олександра, — це знову мама. Їй здається, що таким чином вона пом'якшує ситуацію, я лише киваю.

— То ви вже встигли познайомитись на Новий рік, — скидаю брову в нерозумінні.

— Так, — татовий голос знову летить вгору, — і вся годинна розмова крутилася навколо того, що ми маємо подарувати молодим на весілля квартиру в елітному районі столиці, сплатити весілля, подорож, а потім Олександра, — підкреслює він, вимовляючи ім'я, виразно кинувши погляд на дружину, — раптом згадала, що їм потрібна друга машина. Оскільки у Влада вже є, — пародує він майбутню невістку, зовсім розійшовся, — треба ж щось вирішувати. І як він не бачить усього цього, я не розумію, — тато невдоволено хитає головою.

— Все-таки наш син присік її, — вставляє мама, але навіть їй зрозуміло, що цього недостатньо. Мій брат виглядає надутим індиком в очах вівці, її сім'ї та й у моїх очах теж. І я злюсь. Злюсь, розуміючи, наскільки він сліпий!

— Мені це не цікаво, — знизую плечима, бо не хочу псувати собі настрій, — коли мій братик знову стане нормальною людиною, а не ось тим, на що він перетворився чи дозволив себе перетворити, ось тоді я, так тому і бути, знову почну цікавитись його життям.

— Ви й досі не помирились? — мама зітхає, стомлено заплющивши очі.

А все тому, що я так і не зізналася батькам, наскільки ми з Владиком посварилися. Сказала тільки, що я пирхнула через гаманець і що Саша теж подарувала його, а брат вибрав її подарунок. Сперла на сестринські ревнощі, якщо таке взагалі буває. Хоч я й розумію, наскільки безглуздо це звучить, проте так сильно розтоптати Влада та його вівцю в батьківських очах не могла. Не змогла змусити їх обирати бік одного із дітей.

— Не хочу говорити про це, — злітає з моїх губ досить різке, зате прямо і чесно, тож ми змінюємо тему.

— Ти кудись збираєшся?

— У Наташки вечірка сьогодні, хотіла сходити. Адже у нас немає планів на сьогодні? — питаю, щоб здаватися коректною, я і сама знаю, що сімейних планів на сьогодні немає.

— Ні, йди, — підтверджує батько, — А на навчанні як?

— Процес іде й досить позитивно, у вас як? Усі пацієнти виходять зі здоровими зубами?

— Абсолютно. Тобі теж час відвідати стоматолога. Давно не була, — нагадує батько. Саме він слідкує за здоров'ям в нашій родині.

Я погоджуюсь і прощаюся. Ніяк не можу зрозуміти, чому два стоматологи зі стажем не можуть подивитися зуби доньки вдома. Фішка яка, чи що? Але всоте порушувати це питання не хочу. Накидаю поверх короткого светра і обтягуючих дупу джинсів шкіряний тренч і сідаю в таксі, що під'їхало. У руці невелика сумка для гаманця та телефону, а після зупинки біля гіпермаркету додається пляшка вина. Червоного напівсолодкого, звісно.

Судячи з домофону, що впустив мене після третього «пилинь» і відкритих дверей у квартиру, шлях відкритий кожному бажаючому прийти. Машка піднімається мені назустріч і за звичаєм цмокає в щоку.

— Дивись, хто притягнувся з Вітровим, — шепоче мені на вухо, поки я, загостривши зір, шукаю Попутного.

Це виявляється досить легко, квартира не дуже велика. Бінго! Стоїть трохи лівіше барної стійки в кухні-студії, поки ми з Манєю тупцюємося в коридорі. Але цікаве інше. Поруч із Макаром стоїть Дем'ян. Та годі! Той самий, Лісовський! Син власника заводів-пароходів та інших прибуткових штук. Вже не знаю хто там багатший, Вітрови чи Лісовські, але репутація в обох приблизно однакова, однак якщо запитаєте мене — відповідь очевидна! Лісовські як не від цього світу. Дивиться на нас усіх, наче ми під ногами в нього юрмимося, не гидливо, але… намагаючись не помічати, ось! Ну як намагаючись, у нього це вміння відпрацьоване. Ось тільки зараз я можу спостерігати, як його світлі, але виразні з-за довгих темних вій зелені очі кольору блідого моху об'їдають стоячу поруч Маню. Вона несе якусь нісенітницю і навіть не помічає цього погляду. Машка, до речі, дівчина приваблива: чорне, як вороняче крило, волосся м'якою хвилею спадає на плечі, дрібні риси обличчя додають якогось шарму, а кирпатий ніс видає гордовитість. Але те, що найбільше чіпляло — очі. Вони здавались величезними, як у відомої русалки з підводного світу. Тільки на відміну від рудоволосої діснеївської героїні очі Марії були синіми. Як два лазурити вони, здавалося, будуть видні в темряві, наче в кішки. Породистої і дуже дорогої. Тож я розуміла увагу красеня, який ось уже сюди і прямує. Ну-ну.

— Привіт, Ундіно.

Ундіна? Сподіваюся, це щось романтичне. Голос у Дем'яна низький, трохи хрипкий. Зрозуміло, від чого дівчата божеволіють. От як від Попутного, наприклад. Стоїть у компанії… Вже ні. Голова повертається в мій бік, очі ловлять мої, а потім... Він усміхається і робить крок до мене. Зупиняюся і чекаю. Тільки очима стріляю, мовляв, швидше давай, панночка зачекалася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 46 47 48 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"