Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

– І вже послали?

– Ні, лист у мене.

– Ви зможете прочитати мені це місце?

– Це для вас не дуже приємно буде.

– Це буде для мене остання приємність.

– Гаразд! – згодився Сергій.

Вони зайшли в окремий кабінет кафе.

«…А виявилось, що ця свята женщина – звичайнісінька полюбовниця якогось інженера, – кінчав Сергій. – Я певен, що ти не надаси цьому такого значення, як попередньому інцидентові. Після тієї віри в дружбу – це була звичайнісінька гра, щоб виявити обличчя цього типу…»

– Падлюко! – скрикнула обурена Тірца. – Ви хитросплетінням хочете замаскувати свою підлу істоту?! Ви називаєте це грою? У кого загорілися очи божевільним упоєм? Хто кусав мені груди? Я б доказала їй – вашій любові. А він ще величається своєю щирістю. Мені противно дивитись на вас.

Сергій, загорнувши листа, встав.

– І ви пошлете?

– Пошлю.

– Ви не маєте права, – скрикнула Тірца з новим приступом люти. – Ви ображаєте мене. Ви мусите зараз же повернути мені цього листа. Плюгавити мене перед якоюсь міщанкою?! Не смій!.. Порви, або я перегризу тобі горло. Ти не мужчина, ти не маєш свого «я». Я буду кричати, я покличу мужчин – хай розсудять.

Сергій озирнувся. Вже й так біля їхніх дверей стояло чимало людей. Роздробивши листа, Сергій кинув Тірці в обличчя його, й кулею врізавсь у натовп.

Через день Сергій уже сміявся з цієї пригоди. Він відновив листа й дописав останнього інцидента. Тільки ж повернувся від поштової скриньки, як біля ганку до нього підійшов хлопчина:

– Ви товариш Мироненко?

– Я – Мироненко.

Хлопець ткнув пакета й вибриком зник за ріг. Пакет був товстий, загадковий. Глянувши на підписа, Сергій іронічно посміхнувся: Тірца.

Лист починався тоном закляття пророчиці. Любов – не вічна. Настане хвилина, коли він буде покинутий і тоді відчує себе обікраденим до дна душі. Він не має власної скарбниці, не має власних таємниць. Мусить їх берегти. Її останнє прохання – зберегти в таємниці чистий спогад про їхні відносини. Щоб зрозумів її – вона розкаже про себе. Це мала йому переказати вчора.

Так, вона полюбовниця інженера, навіть двох інженерів, вона вже з останніх років гімназії – полюбовниця, бо вродилася красива й бідна. Вона все життя своє – полюбовниця, але їй дано розуміти й відчувати життя глибше. Вона плекала в своїй фантазії велику дружбу, велику любов, – хоч ніколи її не знала. Тоді трапився він – закоханий ідеаліст. І перше її бажання було вкрасти чужого раю. Вона вкрала…

– Гістеричка! – промовив Сергій і, недочитавши листа, злісно затопив його шматки в помиях умивальної миски.

«Ти не надаси цьому такого значення… це була… гра…»

Там «братерське почуття», тут «дружба», «гра»… Хто ж, нарешті, Сергій?

«Я міг би вам багато дечого викрити», – пригадався лист Концова.

І Оля, приголомшена, знечулена, шукала зустрічі з Концовим. Кілька разів вона його бачила в компанії ділових непманів, раз з елегантною жінкою. Врешті зважилася зайти до нього на кватирю.

Концова не було. Оля лишила записку. Другого дня вже одержала відповідь: «Буду очікувати о 7-й вечора».

О 7-й Концов очікував на Олю разом зі столиком, збагаченим фруктами, пундиками та парою чарочок. Оля одмовилась од угощення й зразу перейшла до питання, що її цікавило.

– Що ви знаєте про Мироненка? Що він за людина, на вашу думку?

Концов озвався ображеним тоном:

– Мироненка? Я не знаю, чи варто мені говорити про його після того, як мені висловлено повне недовір’я… а врешті, коли вас цікавить – я скажу. Я в цьому не зацікавлений, а вам, можливо, буде на користь. Мироненко. Так. Я певен, що й ви не знаєте його дійсного прізвища. На мою думку – це тонкий дипломат, шантажист вищої марки. Я інтуїтивно відчув його істоту. І от уявіть собі… ми зустрілися з ним на вокзалі. Зараз почав про вас… Як живете, як виглядаєте, чи не зраджуєте…

– Так запитав?

– Так, так, так. Думаю, – помилився. Він щиро її кохає. Коли раптом: «Ну, а як вона вам?» Кажу: «Оля мені дуже подобається. Це незвичайного розуму людина, це втілена наївність і чистота». – «Так, – каже, – такий крам на ринкові ідеалістів дорого цінується». Я обуривсь… «Як ви можете так цинічно висловлюваться про людину, що її любите?» Він зареготавсь: «А ви з чого це взяли, що я її люблю? Я тільки думав любити». – «Тоді для чого ви переписуєтесь, для чого дурите дівчину?» А він нахабно: «Ви ж людина комерційна. Власне, я й думав серйозно