Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

про це з вами поговорити. Я приручив одну з дикіших арабську коняку. Вам це не вдалося – прошу купити. Ваша ціна?» Я нестямився від обурення. Я схопив його за груди: «Або ви припините з цього моменту листуватися з Олею, або я зараз же вас одправлю в ДПУ, як шантажиста». І він, мерзота, в той же момент вигадав на мене історію зі спекуляцією. «А Оля, – каже, – то така наївна овечка, що щоб ви їй про мене не казали – то піде на гірше тільки вашій репутації… Запевняю, про це я потурбуюсь…»

Оля під час монологу Концова то блідла, то зеленіла. Потім тремтючими руками закрила обличчя й прожогом кинулась до дверей. Раптом ударилась головою в одвірок і впала на долівку в конвульсійних риданнях.

Концов перелякався. Він розбив карафку, поки зміг налляти шклянку води. Врешті йому пощастило посадити Олю на ліжко. Тоді він так само, як і воду, майже силоміць, влив їй чарку вина.

Гостро-зворушливий струмінь розбігся по тілу. Голова наллялася оливом. Оля не плакала.

– Дайте мені ще. Ще…

За кілька хвилин Оля відчула, як плинна маса пов’язала їй ноги, руки, а груди зчавили отруйно-тяжкі випарини. Хотілося скоріше задихнутися, захлинутися в плині. Оля жадібно пила щось нудно-солодке поруч з задушливо-гірким.

А навкруги тіні, тіні, вогні… Хаос…

Другого дня Оля прокинулася розбита, безвільна.

Мати стримано картала:

– Ну добре, що це в Шури… А якби це в когось? Хіба ж можна дівчині так поводитися.

Трохи згодом з’явився й Шура. Він турбувався про здоров’я й самопочуття Олі.

– Тепер тільки одно може мене прив’язати до життя, – казала Оля, – але почуваю, що цього ніколи не буде. Я хотіла б вчитися.

Шура серйозно замисливсь.

– Я вам допоможу. У мене є деякі зв’язки…

Оля вдячно глянула Концову в вічі. На цю тему вони говорили одного дня, другого й десятого.

Тоді Оля одержала від Сергія:

«Я певний, що ти нічого не будеш мати проти моїх розваг. Це переважно – тупоумні міщанки. Граючися з ними, я щораз упевняюсь у твоїй інтелектуальній і моральній величі…»

В Олі, здавалось, не озвався жодний нерв. Здерев’янілими руками поклала листа до великої їх колекції.

Увечері знов був Концов. Щось багато говорив. Оля зрозуміла його лише тоді, як торкнувся вусами її руки.

– Станьте мені за дружину. Клянусь вам. Ви будете користуватися всіма правами незалежної жінки. Ми цієї ж осені переїдемо в Москву, ви будете вчитися. До ваших послуг моя рука товариша. Навіть більше. Я радий бути вашим підданцем – тільки ви б були щаслива.

Оля болісно посміхнулась.

Пригадався реєстратор з біржі праці. «Не продасися – не будеш мати посади».

Вона тихо кивнула. Звістка ця пробігла променем в очах батьків. Поліна Павловна од несподіваної втіхи розридалась.

– Доню моя… Олюсю!

Микола Васильович не до речі поцілував Олю в лоб:

– Ну, що ж… Живіть… З Богом… Благословляю…

Почалось інтенсивне готування до весілля. Од ранку до ночі в кватирі Ярових гарчала машиною швачка Поліна Павловна й Зоя валилися з ніг від утоми. А Оля ходила безучасна, анемічна, неначе все це не стосувалося її.

– Ось бач, які я для вас образи купила в нашої генеральші, – захоплено промовила Поліна Павловна.

– Я вінчатися не буду.

– Як? Ти знов за свої примхи?

Оля байдуже одвернулась і ніби не чула тих гістеричних вигуків, що бурею звихрилися за її спиною.

Примхи. Чи багато їх у неї лишилось? Усі вони розійшлися як омана. Це єдина з багатьох, що в неї Оля твердо вірувала: немає ні бога, ні чорта, ні душі.

Згодом Олю оточив цілий штат під’юдників з жінок. Оля роздратовано скрикнула:

– На чорта мені ваші святощі, ваша церква, попи, як життя – чорне, брудне, як та біржа.

– Ну, що ви скажете? – звернулась Поліна Павловна за підтримкою до Шури.

– На мою думку… Оля права.

Галас ущух.