Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Запитайте мене, навіщо я сюди приперся, і я не відповім. Сам не знаю. Може вирішив подивитися, навколо чого так багато галасу: куди вкладає стільки зусиль Ліка, і куди довелося вбухати купу грошей бідоласі-Тімуру.

То я так собі пояснював. Іншого пояснення у мене не було.

Я рідко робив щось спонтанне і необдумане, щось, що не спонукало мене до мети, або не приносило задоволення. Я рідко робив нічим необґрунтовані рухи - та майже ніколи, але зараз я в принципі поводився нетипово - нічого не міг з собою вдіяти, - тож мені не залишалося нічого іншого, як змиритися.

Я, звичайно, відмовляв себе, переконував, що мені не цікаво, є важливіші справи, та й взагалі мене аж ніяк не стосується доля якогось там притулку. Протяг так до вихідних. Але в суботу, не знаючи, чим ще себе зайняти (кримінальне право, як і раніше, не бажало вкладатися в пам'яті рівними рядками, скільки б разів я не перечитував лекції) не витримав - стрибнув на мотоцикл і вирушив за адресою, даною Тимуром.

Притулок і справді виглядав досить убого: похилі сарайчики, застарілі дахи на допотопних будиночках, на швидку руку криво-косо збиті будки та вольєри. Хоча треба віддати належне господареві та працівникам притулку – що у дворі, що у вольєрах у собак було чисто, тварини виглядали доглянутими та ситими.

Я безперешкодно увійшов у двір, лише перекинувши руку через невисокий паркан і відкрив хистку клямку. До мене відразу підскочили три кішки, муркочучи і не даючи вільно ступити, почали тертися об мої ноги. Пара великих собак ліниво гавкнули в мій бік і знову лягли на свої лежанки.

Я пройшов углиб двору, роздивляючись усе навколо, чекаючи, що хтось вийде до мене, але крім тварин нікого не було видно. Зате звірів було повно, і на будь-який смак: собаки різних порід - від здоровенних алабаїв до дрібних дворняг, кішки різних забарвлень, а в кутку у великому вольєрі як зламаний маятник, туди-сюди без зупинки бігала дрібна руда лисиця. Я похитав головою, дивуючись, де вони стільки живності назбирали, і пішов далі.

Раптом звідкись з-за напіввідчинених дверей сараю почулося гучне скиглення, і я зацікавившись, підійшов ближче. Скиглення повторилося, але до нього додалося бурмотіння, що перемежувалося зі схлипами.

- Є хто живий? - Негучно, щоб не привернути увагу всіх тутешніх собак, покликав я, заглядаючи у прочинені двері. У темряві сараю я побачив лише скупий промінь світла від невеликого ліхтаря, і якесь миготіння. Роздивитися щось ще не встиг: двері зі стуком відчинилися, і з будиночка вихором вискочила дівчина.

Я багато разів представляв нашу зустріч. У різних версіях моїх вигадок Ліка або кидалася на мене розлюченою фурією, або проходила повз, гордо задерши голову, і вдаючи, що ми не знайомі. У жодному з моїх уявлень вона не могла виглядати так: налякана майже до панічного тремтіння, з широко розкритими очима, в яких стояли сльози, готові ось-ось пролитися, розпатлана і розгублена.

- Ваня. - Наче з полегшенням прошепотіла дівчина, і кулею кинулась у мій бік.

Я не встиг не те, щоб здивуватись такому прийому – навіть зітхнути, як дівчина, схопивши мою руку, миттю потягла мене за собою.

- Як добре, що ти прийшов, - тремтячим голосом, заторохтіла дівчина, - там Шулька народжує, а дядько Коля в лікарні лежить... Ми по черзі домовилися чергувати поки що з хлопцями, сьогодні моя зміна. І тут вона надумала... А я зовсім одна. Я не впораюся, – голосно схлипнула дівчина, – і телефон розрядився, не можу навіть ветеринара викликати. А це в неї перші пологи, вона ще не знає як… Цуценя застрягло в родових шляхах… Я не знаю, що робити… вірніше знаю, але одна не впораюся. - І вона з благанням подивилася мені в очі.

Я оторопіло кивнув, зачарований цим її поглядом, все ще не прийшовши до тями від такого несподіваного прийому.

Просто я ще не знав, на що погоджуюсь.

Увійшовши до приміщення, я придивився до темряви сараю, намагаючись розглянути винуватицю «урочистості». На настеленій на підлозі ковдрі лежала здоровенна вівчарка (оце "Шулька"? - Серйозно?), часто дихала і тихо скиглила від болю.

Ліка опустилася перед нею навколішки, і смикнула мене вниз, я присів навпочіпки поруч з нею.

- Ветеринар уже не встигне... Будемо самі. - Твердо заявила дівчина, скидаючи з обличчя пасма волосся, і одягаючи на руки медичні рукавички. - Під час наступної потуги я витягатиму цуценя, а ти проводь руками по її животу. - Ліка показала якийсь дивний хвилеподібний рух руками.

- Під час чого? - Тупо перепитав я, тільки зараз починаючи з жахом усвідомлювати, на що я підв'язався.

- Потуги. - Автоматично повторила дівчина, потім кинула на мене швидкий погляд, і махнула рукою. - Неважливо. Я скажу, коли масажувати.

Ліка нахилилася через мене до собаки, ласкаво погладив її по голові

- Ну давай-но, дівчинко, постарайся. У тебе все вийде, треба тільки трохи піднапружитися. – І пересунулася назад до задньої частини собаки. Схилилася нижче, майже лягла на підлогу, заглядаючи тій кудись під хвіст. Потім простягла руку туди, куди було спрямовано її погляд, і я різко відвернувся.

Хай йому грець, таке видовище мені точно не винести. Борючись з нав'язливим бажанням закрити обличчя руками, щоб ненароком не побачити зайвого, я втупився кудись у кут, відчуваючи нудотну грудку, що швидко підступала до горла.

Ліка продовжувала ласкаво воркувати.