Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Порушник праху, Вільям Фолкнер 📚 - Українською

Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Порушник праху" автора Вільям Фолкнер. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 69
Перейти на сторінку:
берега під ухил, а потім скажено рубаючи глину, щоб наламати досить бруду, аби тимчасово сховати труп подалі від чужих очей, казячись від люті — так шаленіє чужа дружина, похапцем жбурляючи свій пеньюар, щоб сховати забуту коханцем рукавичку; — тіло лежало долілиць, було видно тільки проломлену потилицю, доки старий не нагнувся та здорового рукою не перевернув труп на спину.

— Еге, — мовив старий Ґаврі високим, жвавим, виваженим голосом. — Та це той Монтґомері, дідько б його вхопив, щоб мене трясця мордувала, якщо це не він, — і знову випростався, худорлявий і швидкий, наче зірвана годинникова пружина, знову волаючи до собак: — Ей, хлопці! Шукай Вінсона! — а потім закричав і дядько, щоб його почули:

— Чекайте, містере Ґаврі, чекайте! — А потім до шерифа: — Це був дурень, тому що часу не мав, а не тому, що він дурень. Я просто не вірю, що це двічі… — він озирнувся навколо, очі в нього бігали. Потім він зупинив погляд на близнюках. Він різко спитав: — Де ворушкий пісок?

— Що? — перепитав один із близнят.

— Ворушкий пісок, — повторив дядько. — Ворушкий пісок тут, на дні рукава. Де це?

— Ворушкий пісок? — спитав старий Ґаврі. — От курвин син, адвокате. Кинути людину у ворушкий пісок? Мого хлопчика?

— Стуліть пельку, містере Ґаврі, — гаркнув шериф. Потім до близнюків: — Ну? Де?

Але він відповів першим. Він готувався це зробити секунду тому чи близько того. Тепер наважився:

— Це біля мосту, — потім — він сам не знав, навіщо — додав: — Це був не Алек. Це був Здоровань.

— Під мостом шосе, — виправив один із близнюків. — Де весь час було.

— О, — сказав шериф. — Який Здоровань? — І він уже хотів відповісти, який; але раптом старий, здавалося, забувши і про свою кобилу, рвонувся вперед, ще до того, як вони зрушили з місця і навіть до того, як він сам зіступив, і пробіг кілька сягнистих кроків, долаючи піски, що відкидалися під ногами, доки інші спостерігали за ним, і ось він розвернувся і з тою ж котячою спритністю осідлав кобилу, увіп’явшись єдиною здоровою рукою у крутий берег, та не помчав, продираючись з хрускотом і ламаючи гілля, з гуркотом не щезаючи з поля зору, перш ніж хтось іще, окрім двох негрів, які не полишали його, не встигли вилізти на берег.

— Бігом, — сказав шериф близнюкам. — Зловіть його. — Але обидва впустили мить. Вони з хрускотом, ламаючи гілля, кинулися навздогін старому, один з близнюків попереду, інші — за ним, у тому числі двоє негрів, продираючись крізь шипшинові зарості та кущі, повертаючись до рукава і знову через зарості на розчищену місцину — дорогу під мостом; і ось він побачив: униз сповзали сліди копит, там, де Здоровань майже дістався води, а далі відмовився йти, і було видно біля бетонної стіни навпроти потік води, що неглибоко струмував вузьким рівчаком ближче до краю, далі вливаючись в обширну гладінь мокрого піску, пласку і незайману, і поверхня була незаплямована, наче молоко; він ступив, переступивши через кладку — довгу вербову жердину, що лежала над окрайком берега, три-чотири фути завдовжки, з тонким шаром висушеного піску, от начебто ви встромили б палицю у відро чи у кадіб з фарбою, і навіть коли шериф кричав до близнюків попереду: «Хапайте його, ви!» — він побачив, як старий стрибає з берега та без плюскоту, без жодних брижів чи якихось звуків опиняється не прямо на м’якій гладіні, а минаючи її, начебто перестрибуючи у порожнечу, ніби з бескету чи з підвіконня, а потім, не зупиняючись, тільки застигши непорушно, мовби його ноги відітнуло одним помахом коси, залишивши свій тулуб нагорі й занурюючись у м’який, неглибокий, молокоподібний пісок.

— Усе гаразд, хлопці! — крикнув старий Ґаврі жваво та виважено: — Він тут. Я стою на ньому.

І один з близнюків зняв з мула віжки, а інший — збрую та попругу з кобили, і, використовуючи лопати як сокири, негри почали ламати вербове гілля, доки інші зломили з кущів лозини, жердини та все, до чого могли дотягнутися або що могли знайти, або підібрати, і тепер обидва близнюки та обидва негри, роззувшись та полишивши черевики на березі, стрибнули у пісок та поважно спустилися згори у безперервному шумі сосон, але не було чутно жодного іншого звуку, хоча він і напружував слух, вчуваючись в обидва кінці дороги, проте пильнуючи не над перевагою смерті, бо смерть не має почуття власної гідності, але бодай для годиться: принаймні, якась дрібка, якісь елементарні правила пристойності, гарного тону, які мають бути в кожної людини, безпорадний набуток, доки тлінне тіло не буде сховано від насмішок і ганьби; а труп зараз виплив ногами вперед, наче мотузом витягуваний, висмоктуваний з виру твані грубими знаряддями — його тягнули, вивільняючи з піску, який слабко цмокав і чвакав, наче губами — такі звуки бувають уві сні, — а на м’якій гладіні нічого не було: поодинокі слабкі брижі та зморшки щойно розпрасувалися, відцвіли, а потім зникли, як зникає таємний слабкий усміх, — і тоді, на березі, коли вони обступили знахідку, він дослухáвся пильніше, ніж колись, з нестямним поспіхом, як чинив той убивця, до обох кінців дороги, хоча там усе одно нічого не було: тільки почув, упізнавши звуки власного голосу, який раптово пролунав, мабуть, у довгому мовчанні, після того, як усі інші споглядали старого, видного по пояс, обліпленого тонким шаром піску, наче стовп: той опустив очі долі на труп, обличчя в старого перекосилося, верхня губа вивернулася вгору, оголюючи неживий, неприродний порцеляновий полиск і рожеві безкровні ясна вставних зубів:

— Отакої, дядьку Ґевіне, отакої, дядьку Ґевіне, витягнімо його від дороги, хоч подалі, хоч до чагарів…

— Спокійно, — сказав дядько. — Вони всі вже зараз проїхали. Усі тепер у місті, — і, як і раніше, спостерігав, доки старий нахилявся та почав незграбно зчищати однією рукою пісок, забитий в очі, ніздрі, рот, а рука виглядала дивною та негнучкою — та сама, яка нещодавно була вправною і скорою на розправу: схопившись за ґудзики на сорочці, уже виймала пістолет: тоді рука смикнулася та почала нишпорити в кишені, але дядько випередив, уже подавши хустку, проте було вже запізно, бо старий став навколішки, шарпнув сорочку та її краєм став обтирати мертве обличчя, а потім прихилив його, намагаючись очистити від налиплого піску, ніби забувши, що пісок іще сирий. Тоді старий знову підвівся та промовив високим, рівним, виваженим голосом, в якому не було жодних модуляцій:

— Ну, шерифе?

— Це не Лукас Бічем, містере Ґаврі, — відповів шериф. — Джейк Монтґомері був учора на похороні Вінсона. А доки ховали Вінсона, Лукас

1 ... 47 48 49 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порушник праху, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Порушник праху, Вільям Фолкнер"