Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

Незадоволений, Ґольдмунд пішов геть. Майстер, звісно, мав добрі наміри щодо нього, але як він міг йому допомогти?

На річці він знав одне місце, там було неглибоко, і на дні валялося повно мотлоху і відходів, з будинків рибальського передмістя до річки викидали усіляке сміття. Туди він і пішов, сів на край набережної і дивився вниз на воду. Воду він дуже любив, будь-яка вода вабила його до себе. А якщо дивитися звідси вниз крізь кришталеві струмені води на темне каламутне дно, то де-не-де можна було побачити, як щось привабливо відсвічує золотавим блиском, якісь невпізнанні речі, може, старий черепок якоїсь тарілки, або викинутий погнутий серп, або світлий гладкий камінець, або шматок оплавленої черепиці, часом траплялася і мулова риба, жирний минь або плотва, що метлялася там унизу і на якусь мить ловила яскравими плавниками і лускою промінь світла, – ніколи не можна було точно визначити, що це було, але завжди це було чарівно прекрасно і привабливо, цей короткий приглушений відблиск затонулих скарбів на мокрому чорному дні. Такими, як ця маленька таємниця води, здавалося йому, були всі справжні таємниці, всі справжні образи душі: вони не мали контурів, не мали форми, про них можна було тільки здогадуватися, як про далекі прекрасні можливості, вони були приховані й багатозначні. Як там, у мороку зеленої річкової глибини, на мерехтливу мить виблискувало щось невимовно золотисте або сріблясте, якийсь непотріб, що вселяв, проте, найблаженніші очікування, так забутий профіль якоїсь людини, наполовину побачений ззаду, міг стати інколи передвісником чогось безмежно прекрасного або нечувано сумного, чи ще таке: коли нічний ліхтар, що висить під возом і спицями коліс малює на мурах величезні рухливі тіні, і ця гра тіней може на якусь мить умістити стільки видовищ, подій та історій, як увесь Верґілій. З такої ж нереальної, магічної матерії були зіткані нічні сни, химера, яка містить у собі всі образи світу, вода, в кристалі якої присутні форми всіх людей, тварин, янголів і демонів, як можливості, що ніколи не дрімають.

Знову занурився він у гру, засмучено втупившись у стрімку річку, бачив, як на дні тремтять безформні скалки, нагадуючи йому царські корони та оголені жіночі плечі. Він згадав, як колись у Маріяброні латинські й грецькі літери зачарували його подібними формами й метаморфозами. Він тоді ще, здається, говорив про це з Нарцисом. І коли ж це було, скільки століть тому? Ах, Нарцис! Щоб його побачити, щоб годинку поговорити з ним, потримати його руку, почути його спокійний, розважливий голос, він залюбки віддав би два своїх золотих дукати.

І чому ці речі були такі прекрасні, це золоте світіння під водою, ці тіні й уявлення, всі ці нереальні й фантастичні явища – чому саме вони були такі невимовно красиві й благодатні, будучи повною протилежністю тій красі, яку міг створити митець? Адже якщо краса тих безіменних речей була без будь-якої форми і полягала в самій лише таємниці, то в творах мистецтва було якраз навпаки, вони були виключно формою, вони говорили абсолютно ясно. Не було нічого невблаганно яснішого і точнішого, ніж лінії намальованих чи вирізьблених з дерева голови або рота. Точно, бездоганно точно він міг би намалювати нижню губу або повіки з Ніклаусової фігури Марії: там не було нічого невизначеного, оманливого, розмитого.

Ґольдмунд самовіддано думав про це. Він не міг зрозуміти, як це можливо, що якась найточніша і найсформованіша річ впливає на душу майже так само, як щось найневловиміше і найпримарніше. Але одне під час цих роздумів він усе-таки збагнув, а саме: чому так багато бездоганних і якісно зроблених творів мистецтва йому зовсім не подобалися, а попри певну красу були йому нудними і майже ненависними. Майстерні, церкви і палаци були повні таких прикрих творів мистецтва, він сам брав участь у роботі над деякими з них. Вони так глибоко розчаровували, тому що, пробуджуючи потяг до найвищого, не задовольняли його, тому що їм бракувало основного: таємниці. Ось що було спільного між мрією і найвищим витвором мистецтва: таємниця.

Ґольдмунд продовжував розмірковувати: таємниця – це те, що я люблю, що переслідую, проблиски чого я не раз спостерігав, і що я, як митець, якщо тільки матиму змогу, хотів би зобразити і змусити заговорити. Це образ найбільшої народительки, Праматері, і її таємниця не в тій чи іншій деталі, як у будь-якій іншій фігурі, не в особливій повноті чи стрункості, грубуватості чи витонченості, силі чи привабливості, а в тому, щоб об’єднати й примирити в цьому образі найбільші непоєднувані протилежності світу: народження і смерть, доброту і жорстокість, життя і знищення. Якби я вигадав цю фігуру, якби вона була лише грою моєї уяви або гонористим бажанням художника, то її було б не шкода, я міг би визнати її помилковість і забути. Але Праматір – це не вигадка, бо я її не вигадував, а побачив! Вона живе в мені, я постійно зустрічаюся з нею. Вперше я відчув її, коли однієї зимової ночі в селі мусив тримати світло над ліжком селянки-породіллі: саме тоді виник цей образ. Часто він буває далеко і втрачається на довгий час; але раптом спалахує знову, як і сьогодні. Образ моєї власної матері, колись найдорожчий, цілковито перетворився на цей новий образ, ставши його осердям, як кісточка вишні.

Він ясно відчував зараз своє нинішнє становище, страх перед прийняттям рішення. Так само як тоді, коли прощався з Нарцисом і монастирем, він був на важливому шляху: шляху до матері. Можливо, колись з матері вийде видимий, сформований образ, витвір його рук. Можливо, в цьому була мета, і там ховається сенс його життя. Можливо, він цього не знає. Але одне він знає точно: слідувати за матір’ю, бути на шляху до неї, відчувати її тяжіння і поклик – це добре, це життя. Може, йому ніколи не вдасться створити її образ, може, вона назавжди залишиться мрією, ідеєю, спокусою, золотим проблиском святої таємниці. Та в будь-якому разі, він має йти за нею, їй довірити свою долю, вона – його провідна зоря.

Що ж, рішення викристалізувалося, все стало зрозумілим. Мистецтво – гарна справа, але воно не є ані божеством, ані метою, принаймні, для нього; не за мистецтвом він має йти, а тільки за покликом матері. Що йому дасть подальше тренування вправності рук? На прикладі майстра Ніклауса видно, до чого це призводить. Це веде до