Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

Якийсь хлопчик, наспівуючи, спускався прибережною стежкою, час від часу його спів замовкав, і він відкушував від великого кавалка білого хліба, який ніс у руці. Ґольдмунд побачив його і попросив у нього шматочок, відщипнув двома пальцями трохи м’якуша і зробив з нього маленькі кульки. Перехилившись через кам’яні перила, він повільно, одна за одною, кидав кульки у воду, дивився, як світлі кульки опускаються в темну глибочінь і як над ними тлумляться меткі наполегливі голови риб, доки вони не зникали в одному з ротів. Глибоко задоволений, він спостерігав, як занурювалися й зникали кулька за кулькою. Потім він відчув голод і відшукав одну зі своїх коханок, яка була прислугою в домі м’ясника і яку він називав «володаркою шинок і ковбас». Звичним посвистом він покликав її до вікна кухні, маючи намір отримати якийсь харч, щоб його можна було сховати в кишеню і з’їсти десь там, над річкою, на одному з виноградників, руда і масна земля яких так яскраво виблискувала під соковитим листям винограду і де навесні цвіли маленькі блакитні гіацинти, що так ніжно пахли плодами з кісточками.

Але сьогодні, здається, був день рішень і прозрінь. Коли Катріна з’явилася у вікні з посмішкою на міцному, дещо грубуватому обличчі, коли він уже простягнув руку, щоб дати їй звичний знак, йому раптом згадалися інші їхні зустрічі, коли він так само стояв тут в очікуванні. З прикрою виразністю він відразу ж передбачив усе, що станеться протягом наступних хвилин: як вона, зрозумівши його знак, зникне і незабаром з’явиться біля задніх дверей будинку з чимось копченим у руці, як він візьме це, злегка погладивши і притиснувши її до себе так, як вона цього чекає, – і раптом йому здалося безмежно дурним і огидним знову запускати весь цей механічний перебіг часто пережитих речей і грати в ньому свою роль, брати ковбасу, відчувати, як міцні груди притискаються до нього, і в якості подяки трохи пригорнути її у відповідь. В її доброму простому обличчі він побачив раптом бездушну звичку, в її привітній усмішці щось занадто часто бачене, щось несвідоме і позбавлене таємниці, щось недостойне його. Він не закінчив звичного помаху рукою, на його обличчі застигла посмішка. Чи ж він її ще любив, чи ще жадав її по-справжньому? Ні, занадто часто він тут бував, занадто часто бачив одну й ту саму усмішку, відповідаючи на неї не за велінням серця. Але те, що він ще вчора міг робити, не замислюючись, сьогодні стало раптом для нього неможливим. Дівчина ще стояла і дивилася, коли він повернувся і зник із провулка, повний рішучості ніколи більше там не з’являтися. Нехай інший гладить ці груди! Нехай інший їсть ці смачні ковбаси! І взагалі, чого тут, у цьому ситому, задоволеному місті, тільки не з’їдають і не розтринькують день у день! Які ледачі, які розбещені, які вередливі були ці жирні городяни, ради яких кожен день заколювали стільки свиней і телят і витягали з річки стільки красивих бідолашних рибин! А він сам – яким розбещеним і зіпсованим був він сам, яким огидно схожим став він на цих товстих міщан! У мандрах, у засніженому полі засохла сливка або стара шкуринка хліба набагато смачніша, ніж ціле застілля у цьому добробуті. О, мандри, о, свободо, о, луже, освітлений місяцем, і ненароком помічений слід звіра у сріблястій від ранкової роси траві! Тут, у місті, в осілих, усе відбувалося так легко і коштувало так мало, навіть любов. Раптом він не міг цього більше терпіти, він наплював на все це. Життя тут втратило свій сенс, це була вже кістка без мозку. Воно було прекрасним і мало сенс, доки майстер був для нього взірцем, а Лізбет – принцесою; воно було стерпним, доки він працював над своїм Йоаном. Зараз із цим покінчено, аромат зник, квіточка зів’яла. Сильною хвилею накрило його почуття тлінності, яке так часто глибоко терзало і так глибоко заполонювало його. Швидко все відцвітає, швидко виснажується будь-яке бажання, і нічого не залишається, крім кісток і пороху. І все-таки дещо залишалося: вічна мати, древня і вічно юна, з сумною і жорстокою посмішкою любові. Він знову на якусь мить побачив її: велетку з зірками у волоссі, яка замріяно сидить на краю світу і завзятою рукою обриває квітку за квіткою, життя за життям, повільно скидаючи їх у безодню.

У ці дні, коли Ґольдмунд спостерігав, як блідне залишена позаду відцвіла частина його життя, і в печальному сп’янінні прощання блукав добре знайомою місцевістю, майстер Ніклаус докладав чималих зусиль, щоб подбати про його майбутнє і назавжди зробити цього неспокійного гостя осілим. Він умовив гільдію видати Ґольдмундові свідоцтво майстра і зважував план прив’язати його до себе не як підлеглого, а як партнера, щоб радитися і виконувати з ним усі великі замовлення і ділити прибуток. Він готовий був на цей ризик також заради Лізбет, тому що цей молодий чоловік, звичайно, незабаром став би його зятем. Адже таку фігуру, як Йоана, ніколи не зміг би зробити навіть найкращий з усіх помічників, яких Ніклаус будь-коли утримував, сам він ставав старим і біднішим на ідеї і творчу винахідливість, а бачити, як його знаменита майстерня опускається до звичайного ремісництва, він не хотів. Звісно, що з цим Ґольдмундом буде нелегко, але він мусив ризикнути.

Так розраховував заклопотаний майстер. Він добудує й облаштує для Ґольдмунда задню майстерню і виділить для нього кімнату на горищі, подарує йому до прийому в цех новий гарний одяг. Обережно він поцікавився і думкою Лізбет, яка з того обіду очікувала чогось подібного. І, як виявилося, Лізбет була не проти. Якщо хлопець стане осілим і отримає звання майстра, то він її влаштує. Отже, тут не було перешкод. І, якщо майстрові Ніклаусу і ремеслу ще не зовсім вдалося приборкати цього цигана, то вже Лізбет впорається з цим остаточно.

Так усе було задумано, і підвішено гарненьку принаду на птаха перед сільцем. Одного дня послали знайти Ґольдмунда, який більше не з’являвся, запросили його знову до столу, і він,