Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

– Ти мене зрозумів, – додав він до своїх приголомшливих одкровень, – і мені не треба тобі пояснювати, що ще ніколи молода людина, не відбувши передбаченого для навчання часу, не могла так швидко стати майстром і потрапити в тепле гніздо. Це – твоє щастя, Ґольдмунде.

Здивовано і пригнічено подивився Ґольдмунд на свого майстра і відсунув ще наполовину повний келих. Він, власне, очікував, що Ніклаус трохи пошпетить його за прогуляні дні і запропонує залишитися у нього помічником. Йому було сумно й ніяково сидіти так перед цим чоловіком. Він не відразу знайшов, що відповісти.

Майстер, уже з дещо напруженим і розчарованим обличчям, оскільки його приваблива пропозиція не була негайно прийнята з радістю і покорою, встав і сказав:

– Ну що ж, пропозиція моя для тебе несподівана, можливо, ти хочеш спочатку обміркувати її. Щоправда, мене це трохи ображає, я сподівався подарувати тобі велику радість. Але прошу, якщо хочеш, якийсь час подумай.

– Майстре, – сказав Ґольдмунд, добираючи слів, – не сердьтеся на мене! Я дякую вам від щирого серця за вашу доброзичливість і ще більше за те терпіння, з яким ви ставилися до мене як до учня. Я ніколи не забуду, в якому боргу я перед вами. Та я не потребую часу на роздуми, я давно прийняв рішення.

– Яке рішення?

– Я прийняв рішення ще до вашого запрошення, навіть не здогадуючись про ваші привабливі пропозиції. Я більше тут не залишуся, я мандруватиму.

Сполотнівши, Ніклаус глянув на нього похмурим поглядом.

– Майстре, – попросив Ґольдмунд, – повірте мені, я не хочу вас образити! Я сказав вам про своє рішення. Цього вже не змінити. Я мушу йти, я мушу подорожувати, мені необхідна свобода. Дозвольте мені ще раз сердечно подякувати вам, і давайте люб’язно попрощаємося.

Він простягнув йому руку, до очей підступили сльози. Ніклаус руки йому не подав, обличчя його стало блідим, і він почав швидко ходити взад і вперед кімнатою, прискорюючи від люті важкі кроки. Ніколи Ґольдмунд не бачив його таким.

Потім майстер раптово зупинився, зі страшним зусиллям опанував себе і, не дивлячись на Ґольдмунда, процідив крізь зуби:

– Що ж, іди! Але йди негайно! І щоб я тебе більше не бачив! Щоб я не сказав чи не зробив чогось такого, у чому доведеться потім каятися. Іди!

Ґольдмунд простягнув йому руку ще раз. Майстер удав, що йому наплювати на подану руку. Тоді Ґольдмунд, теж сполотнілий, повернувся, тихо вийшов з кімнати, надів шапку, спускаючись сходами, провів рукою по різьблених перилах, зайшов до маленької майстерні у дворі, постояв хвильку на прощання перед своїм Йоаном і покинув будинок з болем у серці, глибшим, ніж колись під час прощання з лицарським замком і бідною Лідією. Принаймні все пройшло швидко! І не було сказано нічого зайвого! Це була єдина втішна думка, коли він вийшов за поріг, і раптом провулок і місто видалися йому інакшими й чужими, як це буває зі звичними речами, коли наше серце з ними попрощалося. Він іще раз озирнувся на вхідні двері – тепер це були двері чужого, закритого для нього дому.

Прийшовши до своєї комірчини, Ґольдмунд постояв і почав збиратися в дорогу. Правда, збирати було майже нічого, залишалося тільки попрощатися. На стіні висіла картина, яку він сам намалював, ніжна Мадонна, і навколо висіли й лежали речі, що належали йому: недільний капелюх, пара черевиків для танців, сувій малюнків, маленька лютня, кілька фігурок з глини, деякі подарунки від коханих: букет штучних квітів, рубіново-червона склянка, старий зачерствілий пряник у вигляді серця і тому подібний скарб, хоча кожен предмет мав своє значення й історію і був йому дорогий, ставши тепер обтяжливим непотребом, тому що нічого з цього він не міг узяти з собою. Йому вдалося принаймні у господаря будинку обміняти рубінову склянку на міцний хороший мисливський ніж, який він нагострив об камінь у дворі, пряника він розкришив і погодував ним курей на сусідньому подвір’ї, зображення Мадонни подарував господині дому й отримав натомість корисний подарунок: старий шкіряний похідний ранець і чималий запас їжі на дорогу. В ранець він поклав кілька своїх сорочок і кілька невеликих малюнків, згорнутих навколо палиці від мітли, та трохи харчів. Решту пожитків довелося залишити.

У місті було багато жінок, з якими доречно було б попрощатися; в однієї з них він ще вчора ночував, не кажучи їй про свої плани. Нелегко було всього позбутися, зібравшись у мандри. Але не варто приймати це всерйоз. Він не попрощався ні з ким, крім господарів дому. Він зробив це ввечері, щоб удосвіта вирушити в путь. Незважаючи на це, вранці хтось встав і, коли він хотів тихенько піти, його запросили в кухню з’їсти молочного супу. Це була хазяйська донька, дівчина років п’ятнадцяти, тихе хворобливе створіння з красивими очима, але з вадою стегнового суглоба, через що вона кульгала. Її звали Марія. З невиспаним обличчям, зовсім бліда, але ретельно одягнена і зачесана, вона пригощала його в кухні гарячим молоком і хлібом і здавалася дуже засмученою тим, що він іде. Він подякував їй і поцілував на прощання співчутливо в губи. Благоговійно, з заплющеними очима, вона прийняла його поцілунок.