Читати книгу - "Троща"

— Нащо було обіцєти? — почухав він потилицю.

— Аж труситься до зброї, — задоволено сказав Стодоля.

— Кілько літ маєш? — спитав я.

— Семий минув.

— Ще стільки — і матимеш.

— Коли то буде? — Влодко дивився спідлоба, вовкувато, і я думав, що з нього виросте справжній вовк.

Два роки минуло, лишилося п’ять. Тільки немає вже брата Василя, і Славка, Сума, мабуть, не буде; мусиш, Влодку, покладатися лише на себе.

Сірко переймався іншою думкою і довірливо чекав на мій висновок з приводу його візиту до подруги Веселки.

— Вона щось знає про Міська, — сказав я. — І про Стодолю знала давно.

— Всі вони там однією мотузкою зв’язані. Їхній вуйко Гак, його жінка Параска, Марійка, Сум… Ціла агентурна сітка.

— А Гака не чути?

— Навіть Параски не видно в Багатківцях. Зійшла з дому.

Сірко налив нам обом по кухлю настою зі свербивусу і, смакуючи його, як Мазепа смакував найкоштовніше вино з батуринських льохів, запитально дивився на мене: «Тепер твоя черга розповідати».

— Отже, Міська убили, — сказав я, бо настала моя черга не лише розповідати, але й тягти з Сірка жили. — Якщо Марійка впевнена, що Місько стріляв у Стодолю і запитала: «Хіба він живий?» — то, виходить, вона багато чого довідалася від більшовиків.

— Виходить, так, — погодився Сірко.

— Хотів би я з нею поговорити про Михасю.

— Навряд чи вона щось скаже. А хіба ти не говорив із самою Михасею? — втупився в мене Сірко не так очима, як носом — брав, хитрюга, на нюх.

— Ну, то зовсім інше, — ухильно відповів я. Поки що не годилося розповідати про таємниці слідства навіть Сіркові. — Марійка могла б додати до справи чимало суттєвого.

— Могла б. Якби захтіла. Але, схоже, вона запізнилася.

Зрозумівши, що я не збираюся розкривати перед ним секрети, Сірко вирішив витягти з рукава козирного туза.

— Зате нам лишилася пам’ятка від Стодолі, — сказав він.

— Яка? Звідки?

— Ну, я ж теж не в тім’я битий. Якщо Сулима здогадався, що Стодоля мав пістоля, то з розповідей Міська я точно знав, що він носив при собі планшет. Тому так і сказав Павукові: «У вас, вуйку, ще має бути планшет. Він вам не потрібний, у нього навіть куряче яйце не покладеш». Павук трохи покректав, поогинався, сказав, що з такої доброї шкіри можна підошви до чобіт викроїти, але якщо Сіркові так припекло, то він пошукає. І приніс із стайні планшет з тонким довгим опаском.

Скурвий син! Замість того, щоб відразу показати мені таку цінну знахідку, він вихвалявся своєю кмітливістю. Добре, хоч не віддав за планшет Міськів перстень, а запропонував Павукові бофони[56].

— І він узяв? — спитав я.

— Та ні. Сказав, що за такі купила, як знайдуть, нині везуть на Сибір.

— А ти?

— Пообіцяв, що планшет ми беремо в рахунок обов’язкової грошової збірки.

— І де ж він?

— Хто? Павук? — вирішив мене доконати цей хитрий мазепинець.

— Планшет!

— А-а-а…

Сірко, покректуючи, як і Маркіян Павук, дістав зі свого наплічника темно-коричневу старшинську планшетку.

— Але вона майже порожня, — сказав він. — Тут тільки учнівський зошит, чисті аркуші й одна анонімна записка.

Розстебнувши бронзову фібулу, я відкрив планшетку й жадібно вигріб усе, що в ній було. Чистий учнівський зошит, олівець і… одна записка.

Дорогий Васильку!

Завтра не зможу до тебе прийти, бо на цей час мене запросив на стрічу С. Мушу піти, щоб не викликати підозру. Ти ж не ревнуєш, коханий? Не треба, ти знаєш, що стосунки з С. у мене холодні.

Хочу попередити, щоб ти був обачніший у своїх зв’язках з нашими людьми. Мене дивує, що про тебе знають усі родичі. Записку передаю Марійкою, бо вуйна Параска має сверблячий язик.

Лишаюся над Стрипою, щоб бути ближче до тебе.

Цілую. Твоя М.

Я прочитав записку і подивився на інтригана, який назвав її анонімною. Та він просто знущався з мене! Записка була найпевнішим доказом того, що про зраду Стодолі (та й Гака) знали, окрім Михасі, ще Сум, Марійка, їхня мати Анна Мандзюк, Гакова дружина Параска… Знали, але жоден із них не повідомив нікому з Організації.

— «Покликав на стрічу С.». Це не ти часом? — вщипнув я Сірка за його хвоста, всуціль покритого реп’яхами.

— На жаль, ні.

— А хто це — здогадуєшся?

— Думаю, що генеральний хорунжий… Золотниківської СБ.

Тут не було чого й думати. Сулима покликав «синьооку ластівку», щоб посадити її у клітку.

Малоприємним у цьому дорогому планшеті було ще й те, що ближчим часом я знов мусив попрощатися з другом Сірком. Доправити Брозові такий речовий доказ входило в мої прямі обов’язки.

14

Михася повірила Брозові, що Стодолі немає живого, бо не може бути два дива поспіль. І ще: якби Василько жив, навряд чи її відпустили б. Вона відразу пішла до Мандзюків у Раковець і тут почула ще більше. Марійка розповіла, що наші влаштували на Василя засідку на хуторі Подорожчина, де його вбив колишній її наречений Місько Пасічник із Соснова. Він і сам упав у тій перестрілці. Більшовики забрали тіло Василя до Тернополя й там поховали на цвинтарі, а Міська десь прикопали, як пса.

— Чує моє серце, що вони й Славка з’їли, — сказала Анна. — Василь лежить у Тернополі, а Славцьо, мабуть, на Степку.

Степком називали дике нічийне поле, порите глибокими рівчаками, де Безпека (так говорили люди) страчувала й закопувала провокаторів. Там завжди водилося багато лисів, які часом гавкотіли або й завивали, як ті вовки.

— Я їм цего не забуду! — голосила Анна. — Синочків моїх, таких соколів, поїли.

— Заспокійтеся, мамо, годі, — просила Марійка.

— Віділлються їм мої сльози!

Вони всі втрьох так наплакалися, що Михасі розболілася голова і вона прилягла на бамбетель[57], а Марійка з матір’ю ще довго роз’ятрювали одна одну. Лише малий Влодко мовчав і вовкувато дивився на матір, сестру, Михасю, ловлячи кожне слово. Анна сказала, що нікому не подарує невинної крові своїх синів. Як доведеться, повидає всіх, кого знає, най не думають, що вони такі розумні, а Мандзюки дурні. Кожному прийде своя черга. Ні Василь, ні Славко нікого не всипали, а якщо їх постріляли задурно, то вона, Анна, сама може всипати кого завгодно, аби перепало всім порівну.

— Не треба! — раптом озвався Влодко. — Не треба нікого сипати, як не знаєте, хто винен. Я сам пімщу…

— Цить! — крикнула на нього Анна. — Ще молоко на губах не обсохло, щоб старших повчати. Пімстить він…

Тоді малий підступив до Михасі й попросив, щоб вона лишалася з ними жити. Михася