Читати книгу - "Троща"

— Я, Михасю, вже маю псевдо. Знаєш яке?

— Яке?

— Пообіцяй, що нікому не скажеш.

— Обіцяю.

— Пімста, — сказав Влодко. — Моє псевдо — Пімста.

— Файно. Сам придумав?

— А хто ж?

Анна теж просила Михасю, щоб вона лишалася з ними, буде їй за невістку. Дах вони до зими перекриють та й житимуть разом. Василь не дозволяв ставити крокви, мовляв, незабаром у Раковці буде колгосп, то їм допоможуть з хатою.

Михася знала, що ніколи не житиме з ними, але, щоб не образити Анну, сказала, що спершу їй треба повернутися додому в Божиків, бо давно не бачила своїх. Вранці вона піде.

Потім, коли Анна з Марійкою були надворі, до неї знов підступився Влодко і, набравшись духу, зашепотів на вухо:

— Ти не виходь ні за кого заміж. Я виросту й сі женю на тобі. Василя нема, Славка нема, то я сі маю женити, нє?

— Поки ти виростеш, Влодку, я вже буду стара, — сказала Михася.

— Ні, ти старою не будеш ніколи. Мама будуть, Марійка буде, а ти нє. Почекаєш мене?

— Добре.

— Гляди ж!

Спала Михася погано, а коли прокинулася, в хаті нікого не було. Вона вийшла надвір і побачила, що Анна з Марійкою примостилися на ослінчиках під дашком оборогу й лущать квасолю. Це чомусь вразило Михасю. Вона думала, що в такому горі людей не повинно ніщо обходити, крім самого горя, а тут повнісінько клопотів і навіть така буденщина, як лущення квасолі. Життя брало своє.

— А де Влодко? — спитала вона.

— Та ж до школи пішов! — сказала Анна. — Він тепер у нас школяр!

Ага, ще ж є і школа, подумала Михася. І клуб, і крамниця, і церква, і сільрада, і всеньке село, яке живе своїм щоденним життям під сонцем, що сходить-заходить та й знов вертає на коло своє. Але нині сонця не було, небо затягли такі вільгі хмари, що ось-ось мав упасти дощ.

Вони поснідали терчинниками[58], випили гербати, запареної на дубчиках смородини, і Михася стала збиратися. Вона попросила Марійку, аби та склала їй речі в дорогу, які Михася тримала у них, а найперше — чобітки й овечого лейбика, бо йдеться до холодів. Узявши торбу, Михася поцілувалася з Анною, а Марійка сказала, що трохи її проведе.

— Побула би в нас, — з легким докором мовила Анна. — Диви, ще й дощ застане посеред поля. Може, якась сі фіра трафит, підвезла би з півдороги.

— Хіба мені вперше?

— Візьми хоть мішок від мокви, напнешся.

Анна принесла їй кропив’яний рантух, складений «дзьобом» у великий каптур.

— Дякую, мамо, — сказала Михася.

Те «мамо» знов довело Анну до сліз.

— З Богом, — махнула вона рукою і відвернулася.

Михася з Марійкою вийшли городами в поле. Марійка, видно, хотіла щось їй сказати, та не знала як.

— Чого саме Місько стріляв у Василька? — спитала Михася. — Більш не було кому?

— Не знаю. Після того, як Василь вийшов з очерету, Місько до мене не озивався. Може, щось знав.

Вона роззирнулася по боках і здивовано подивилася на Михасю.

— А ти ж ідеш не на Божиків!

— Загляну ще на хутір Морґи. Там, де ховалася раніше, теж маю дещо забрати.

Марійка розгубилася.

— У бабці Орисі? — спитала вона.

— Так, я тобі казала про неї. Маю там окремий покій через сіни.

Марійка ще трохи поміркувала й нарешті наважилася.

— Більшовики за тобою розпитували, — сказала вона.

— У тебе?

— Ні, вуйко Олекса, Гак, передав.

— Де він тепер?

— З ними.

— Знаю, що з ними. Де він?

— Здебільшого в Тернополі.

— Чого їм від мене треба?

— Може, щось про Василя хочуть розказати. Тепер ти не мусиш їх боятися.

— Я їх і не боюся. Буду на хуторі Морґи кілька днів, — сказала Михася з відвертим натяком, що вона готова до зустрічі.

— Добре.

Михася поцілувала Марійку в маленьке, як долонька, личко і пішла навпростець на Морґи. Озирнувшись, побачила, що дівчина біжить полем, наче її хтось доганяє. Так і було. Її доганяв дощ, який сипнув густими холодними краплями і на Михасю. Вона дістала з торби мішок і, накрившись, теж пришвидшила крок. Михася знала, що вже сьогодні їй треба сподіватися гостей.

15

Увечері прийшов Гак із трьома озброєними чоловіками, але до хати не заходив. Михася вийшла до нього. Хоч Гак і доводився Василькові вуйком, та був майже його ровесником, старшим, може, років на три-чотири. У підпіллі Гак займався грошовою та харчовою збіркою по селах над Стрипою і, хоч мав бідову жінку Параску, зажив собі слави бабія, пияка й гультіпаки, котрий забув, що таке конспірація. Останнім часом так розперезався, що кидав тінь на все підпілля, і Гака треба було або змусити до послуху й дисципліни, або позбутися. Він і сам це розумів, тому став легкою здобиччю більшовиків.

До Михасі на хутір Морґи теж прийшов напідпитку, хоч намагався це приховати. Вона дорікнула Гакові, що він, як і Василько, водить за собою провокаторів, котрі не дають поговорити спокійно.

— Та то всьо наші, колишні, — сказав Гак. — Арсен, Сокира, Остап. Таких, як ми, по одному не пускають.

— Але ж вам добре з ними?

— Коли як. Іноді мені здається, що ліпше сидіти в криївці на цвілих сухарях, ніж служити гончаком.

— Чому ж пішли до них?

— А ви не знаєте?

— Ні.

— Тут у всіх одна відповідь.

— Яка? — спитала Михася.

— Жити хочеться. Василь теж пішов до них, бо хотів жити. Свої заповзялися звести його зі світу, і він пішов до чужих.

— Але все’дно його вбили свої. Ви знаєте як?

— Вам усе скажуть. Я прийшов переказати, що з вами хоче поговорити один їхній начальник. Як ви сі дивите на то, щоб завтра стрітися з ним?

— Нехай приходить.

— Завтра. О цій порі.

— Домовились.

— Тільки вважайте, без жартів, — сказав Гак. — Він приїде з великою охороною.

— Сподіваюся, увесь гарнізон не полізе до хати?

— Ні, вони люди чемні.

— Ви теж чемний?

— Хіба не видно?

— То зайдіть до хати, — сказала Михася. — Вам можна зайти до мене без них?

— А чого ж!

Біля порога Гак обчистив чоботи від болота, якого після дощу було скрізь по вуха, зайшов у сіни, і Михася відчинила йому двері до своєї половини хати. Вона хотіла засвітити лампу, але Гак сказав, що не треба. Вони розмовляли потемки.

— Де ваша господиня? — поцікавився Гак.

— На тій половині, на п’єцу[59]. Вона лягає спати разом із курми.

— А ви не боїтеся, що я вас поцілую? — спитав він, сідаючи на лаву.

— Чого маєте мене цілувати?

— Як родичку.

— Який ви мені родич?

— Якщо Василь мені