Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Є крила, є! — Едем уже майже кричав. — А гроші, які вам передав Борець?
— Ви про що? — перейшов на крик і суддя.
Сто шістдесят за годину.
— Чим вам віддячив Борець за потрібне рішення?
Едем обганяв КрАЗа, коли на зустрічній смузі з’явився позашляховик із другим поціновувачем крейсерської швидкості за кермом. Едем додав газу й останньої миті виїхав на свою смугу перед вантажівкою. Зустрічна просвистіла, а КрАЗ злісно загув.
— Твою мать! — суддя постарів років на десять.
— Чи це не гроші, а якась послуга, і ви пов’язані більше, ніж я думаю? — Едем не відволікався від головного.
— Грошима.
— Передавав хто? Він? Його люди? І кому? Вам? Посередникові, який може видати?
— Тут теж усе чисто.
Машина ревла, як розлючений слон, але Едем кричав ще голосніше.
— Хто передавав вам гроші?
— Особисто Кругляков. Особисто! — кричав у відповідь суддя.
Едем стишив швидкість.
— А слід грошей? — зовні він був спокійний, ніби вів паровозик у зоопарку. — Не знайдеться він у покупках, що не відповідають прибуткам? Оцей дракон, на якому ми летимо, на кого записаний?
— На тестя. Усе буде гаразд. Я вмію ховати прибутки. Мені треба повертатися.
Едем плавно загальмував. Суддя важко дихав, наче пробіг ці кілометри ногами. Відстебнувся й поліз під сидіння в пошуках цигарок.
— Пощастило, що я спіймав вас до обіду, а не після — бо довелося б відмивати салон, — Едем по-панібратськи ляснув суддю по плечу так, що той ударився головою об бардачок. — Що ж, я задоволений результатами розмови, — і це була чистісінька правда.
Він залишив суддю порпатися під сидінням, а сам пішов до своєї машини, що пару разів відстала через трафік, але все ж зуміла наздогнати їх.
— Я наче листок на вітрі! — крикнув він Затойчі, який виліз із автомобіля з неспішністю мудреця.
Той сплюнув на дорогу, даючи зрозуміти, що він думає про манеру їзди боса.
— У своєму геніальному плані ми не врахували, що в судді машина з правостороннім кермом. Аби мені не вдалося пересісти у крісло водія, камера в моєму піджаку знімала б не суддю, а чудові київські пейзажі, — Едем підняв руку, як футболіст, який забив гол. — Хоча вони справді чудові!
— Це я винен, що ми цього не врахували, — як людина, яка рідко помиляється, Затойчі не шукав виправдань. — Проте нащо було так летіти? — не стримався він від докору.
— Ну я ж летів не до Сонця, — відповів Едем.
Акції компанії братів Білевичів упали на десять відсотків ще до того, як антикорупційний прокурор закінчив свою пресконференцію. Запитань до Мостового було багато, але й саме публічне запрошення братів на допит уже багато про що свідчило.
Завершивши публічну частину пресконференції, прокурор ще з пів години ходив від однієї камери до другої, готовий дати ексклюзивний коментар усім охочим. Журналісти любили Леоніда Мостового не тільки за створений ними ж самими образ чесної людини, яка нюхнула пороху на війні, втратила руку, але не честь, і тепер узялася захищати батьківщину в тилу, не тільки за його яскраві метафори, а й за максимальну публічність та розуміння, що створюваний ними інформаційний продукт потрібен обом сторонам.
Відповівши на останнє запитання, Мостовий повернувся в прокуратуру. Залишив машину у внутрішньому дворі й уже збирався зайти через задній вхід, коли його покликали.
Біля стіни навпроти, обіпершись на жерстяний піддашок підвалу, стояв бізнесмен Віктор Шевченко.
Міркуючи, що ж могло знадобитися тут такій людині, прокурор позирав на вікна — не годиться, якщо співробітники помітять начальника в компанії відомого бізнесмена. Едемові стало незручно, але що вдієш: зустріч термінова.
Мостовий кивком наказав йому йти за собою і сховався за дверима.
Вони мовчки спустилися вузькими сходами в архів. Молодий лейтенант захоплено читав книжку й ніяк не відреагував на скрип дверей, подумавши, що прийшов колега. Мостовий ляснув по стійці долонею, і лейтенант підскочив як від копняка.
— Час обідати, — заявив Мостовий і вказав розгубленому співробітникові на двері.
Той вилетів так, наче квапився на шведський стіл із чорною ікрою.
— Сподіваюся, у вас немає алергії на пил, — сказав прокурор замість привітання.
Едема загіпнотизували сталеві стелажі з перев’язаними мотузкою теками й картонними коробками, на кожну з яких був наклеєний пожовтілий від тривалого зберігання ярлик. Здавалося, тисячі таємниць чекають тут слушного часу. Він уявив, як ці стелажі йдуть углиб архіву, скручуючись у лабіринт, у який варто заходити тільки з клубком Аріадни.
— Пане Шевченку, що у вас до мене?
Едем заморгав, відганяючи полуду.
— Полюю на Мінотавра, — він провів долонею по очах. — Сподіваюся, ви знаєте мене в обличчя з теленовин, а не тому, що моя фотографія пришпилена до пробкової дошки над вашим столом.
— Я думав, у таких людей, як ви, немає часу дивитись голлівудське кіно. Немає в мене пробкової дошки і взагалі в нас не заведено виставляти справи, які ми ведемо, на огляд колег. Пане Шевченку, я не Халіф Умар, і в мене немає другої свічки, тільки одна — державна. Давайте ж не палитимемо її марно.
Едем трохи посунув папери на столі архіваріуса й присів на краєчок.
— Справа Фростова, — сказав він, і прокурор підвів голову, почувши прізвище, що переслідувало його третій день. — Його ув’язнення стало можливим не тільки через братів Білевичів. Адже не можна скидати з рахунку суддю, який виніс йому вирок, попри відсутність серйозних доказів. Хто ж заступиться за звичайного бухгалтера?
Прокурор гмикнув.
— Тим несподіваніше, що у звичайного бухгалтера раптом з’явилося стільки впливових друзів.
— Вважайте його історію тією самою сніжинкою, що призвела до лавини. Корупція, безкарність чиновників, діряві закони — адже це з’явилося не вчора. Нарешті сила тиску стала сильнішою за силу тертя. І понеслося!
— У моїй професії не заведено вірити в сніжинки, — прокурор обіперся рукою на найближчий стелаж і, замастившись, відразу ж відсмикнув. — У ній узагалі мало об’єктів віри: закони, факти та, може, ще чиста логіка. Єдина примха, яку може дозволити собі Феміда, — на мить затиснувши меча поміж колін, перехопити
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Часу немає, Рустем Халіл», після закриття браузера.