Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

з десяти років хворіла на туберкульоз. У 1890-х роках через проблеми зі здоров’ям вона відвідувала Відень, Берлін, лікувалася в Ялті та Євпаторії. Усі ці та інші біографічні подробиці увиразнюють сконцентрованість уяви й переживань письменниці на недузі. Однак Соломія Павличко досить категорично заперечила біографічний чинник у цьому творі. «Суто біографічне пояснення звернення Лесі Українки до теми божевілля не є переконливим», — зауважила вона, наполягаючи передусім на літературному виборі теми божевілля як метафори нового часу [73, с. 244]. І все ж особистий досвідний підтекст цієї драми, зокрема й пов’язаний із хворобою, відіграє важливу роль у загальній концепції твору і є дуже важливим серед усіх культурних симптомів тієї доби, які письменниця аналізує в драмі.

Критики також зазвичай указують на недостатній психологізм і «вплив прийомів побутової мелодрами» на зображення божевілля в цій ранній п’єсі Лесі Українки [28, с. 7]. Однак важко згодитися з тим, що в драмі «божевілля вийшло схематичне й недостатньо виправдане», бо проявляється «не в поведінці і не в мові героїв, а в ремарках авторки» [73, с. 244]. Така оцінка повторює думку Петра Руліна, який твердив, що «авторка не зуміла ступнево змалювати розвиток хвороби своєї героїні, тому й вражає вибух її божевілля цілковитою несподіванкою: попередніх станів, що до нього призвели, в п’єсі не показано» [81, с. 24–25]. Ознайомлення з досі не опублікованими матеріалами з архіву Лесі Українки дає змогу суттєво уточнити ці твердження.

Леся Українка ретельно готувалася до написання драми. У її архіві зберігаються витяги, які вона зробила з підручника Ріхарда фон Краффта-Ебінґа [93]. Цей курс, опублікований у Німеччині 1861 року, з’явився в російському тритомному перекладі Александра Черемшанського в 1881–1882 роках [98]. Імовірно, саме про цю працю згадує в «Блакитній троянді» Любов Гощинська, коли говорить про те, що читає книжки «наукові, по філософії, психології і… психіатрії!» [88, с. 28]. Очевидно, що це російськомовне видання послужило основою для нотаток Лесі Українки «Краффт-Эбинг. Психиатрия». У них ми знаходимо прямі відсилання до драми «Блакитна троянда». Краффта-Ебінґа разом із Вейсманом називає й лікар Проценко, спростовуючи думку про вплив спадковості на життя людини [88, с. 60].

Ріхард фон Краффт-Ебінґ (1840–1902) та Авґуст Вейсман (1834–1914) — відомі імена в науковому й культурному світі кінця XIX століття. Перший — знаний австрійський психіатр, професор, автор популярної праці «Статева психопатія» («Psychopathia Sexualis», 1886), а також підручників із психіатрії. Другий — популярний німецький біолог-еволюціоніст, який твердив, що генетично спадковими є саме статеві клітини, а соматичні клітини, тобто набуті характеристики, генетично не передаються.

Зацікавлення Лесі Українки психіатрією й божевіллям розпочалося на початку літа 1896 року, коли вона гостювала в дядька Олександра Драгоманова, який працював у психіатричній лікарні містечка Творки під Варшавою. Там вона відвідувала хворих і спілкувалася з ними, а вже в липні повідомляла знайомих, що «тілько недавно вернулась із сумашедшого дому…» [94, с. 403].

У нарисі «Місто смутку (Силуети)», датованому початком вересня 1896 року, тобто написаному відразу після закінчення «Блакитної троянди», Леся Українка повертається до вражень від психіатричної клініки й, зокрема, змальовує її як місце, де мріялись «фантастичні образи бреду», а «саме повітря населено галюцинаціями» [91, с. 136]. Вона також подає цілу низку силуетів, передусім жіночих типів, уражених хворобою: «молодої чорноокої дівчини», жінки-дружини, «молодої поетеси з ясним хвилястим волоссям», «підстаркуватої жінки з кокетливими жестами», «божевільної композиторки», «її величності королеви». Епізод у нарисі розповідає й про зустріч із чоловіком, який називає себе водночас і «найстаршим божевільним», і «професором нової психіатрії», а також сам ставить собі діагноз (Mania erotica[69]).

У найзагальнішому плані письменницю цікавить, що таке «нормальна» й «ненормальна» людина (епіграфом до нарису служить «наукове питання»: «Де та границя, що відділяє нормальне від ненормального?» [91, с. 136]). Інакше кажучи, як в одній людині можуть поєднуватися розум і свідомість із божевіллям. Такий тип божевілля, як у пацієнта з «Міста смутку», лікар називає Folie raisonnante[70]. У російському перекладі підручника Краффта-Ебінґа цю недугу названо «резонирующее (или конституционально-аффективное) помешательство» [98, с. 73]; автор зауважує, що в період загострення у хворих спостерігається суміш правильного мислення й викривлених ідей та почуттів, разом із ясним усвідомленням власного стану [98, с. 74].

У «Виписках» Леся Українка зупиняється саме на цьому дивному явищі й пояснює його через уміння хворого «виправдовувати й мотивувати свої вчинки (Folie raisonnante)». Її особливо цікавить періодичне божевілля, його напади (пароксизми), а також симптоми, що сигналізують про наближення хвороби. Натрапляємо в її нотатках і на прямі відсилання до себе самої та «Блакитної троянди». Зокрема в підрозділі про Mania periodica[71] вона не лише занотовує симптоми, а й коментує їх, відсилаючи в дужках до своєї п’єси та власного досвіду: «Тяжке пригнічуюче почуття наближення приступу (5 дія), роздратованість і сум, але не меланхолія в медич[ному] сенсі. Приливи крові до голови, серцебиття, захитування голови, невралгія, головний біль, посилена роздратованість почуття, безсоння, загальна розбитість, — ознаки, які зустрічаються і при тяжкому інфекційному захворюванні (мій стан перед тифом)» [курсив мій. — Т. Г.] [93, с. 5].

У п’ятій дії «Блакитної троянди» письменниця відтворює саме таку низку симптомів, що сигналізують про наближення нападу божевілля в героїні, з тих, що їх авторка уважно занотувала у виписках із Краффта-Ебінґа. Гощинська жаліється на головний біль і безсоння, у ремарках авторка вказує на стан напівсну й напівпритомності дівчини, на втому й перепади настрою, швидку мову, брак сил і напівістерику. Ще одну згадку у «Виписках» Лесі Українки з Краффта-Ебінга, а саме про аналогію між ослабленням сил після пароксизму і тифом, підтверджує лист Олени Пчілки. Остання повідомляє, що донька хворіла на цю недугу у вересні 1891 року, перебуваючи в Криму [59, с. 78].

У п’ятій дії також змальовано останню зустріч Любові та Ореста й початок божевілля, що закінчується самоотруєнням героїні, яка в такий спосіб (іще діючи свідомо, раціонально), власною смертю, у стані «напівнормальності», перериває напад хвороби. Відчуваючи наближення божевілля, схвильована героїня «підходить до Ореста, нахиляється над ним» і наказує: «Оресте, глянь мені в очі!» Авторська ремарка говорить: «Орест глянув, жахнувся, закрив собі очі руками» [88, с. 110]. Так Леся Українка зафіксувала не лише початок нападу, але й межу «нормальності / ненормальності», звернувши увагу на «очі», — пізніше особливим, напівбожевільним «баченням» буде наділена в неї інша «хвора» — провісниця Кассандра, якій завдяки внутрішньому зору відкрита «гола правда» буття.

Побачивши відображення своєї хвороби на обличчі Ореста, який не витримує цього випробування й затуляє очі долонями, Любов забирає його руку від очей зі словами: «Починається? Ти вже бачиш? Тобі страшно? Не бійся! Я знаю, я страшна, але нічого… <…>