Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

До речі, в українському суспільстві, на думку Ігоря Костецького, бракувало знання «епохальних відкриттів у царині людської психіки, роблених під кінець сторіччя і літературою, і наукою» [56, с. 154]. Отже, компенсацією служило, зокрема, зображення божевілля в театрі. Там можна було експериментувати, і Марія Заньковецька, до прикладу, використовувала особисті спостереження, які винесла з відвідування психіатричних клінік, граючи збожеволілу дівчину в п’єсі «Глитай, або ж Павук» Марка Кропивницького.

Як видно з нотаток, Лесю Українку цікавили вияви пароксизму й відтинки нормального стану, а також роль внутрішніх і зовнішніх подразнень для людини здорової та хворої. Письменниця наголошує на тому, що одна й та сама людина постає ніби дві чужі одна одній особистості в нападі недуги й у періоди просвітління. Серед симптомів фіксує веселість, пристрасть до блискучих речей, схильність до декламації та співу, непосидючість, влучні жарти, уміння виправдовувати й мотивувати свої вчинки, ревнощі, зокрема в жінок. У проміжні періоди про наближення хвороби сигналізують безсоння, головний біль, надмірна рухливість, багатослів’я, дратівливість, сплутаність ідей [93, с. 7].

Уважне прочитання «Блакитної троянди» засвідчує, що всі ці прикмети письменниця залучає для мотивації зміни характеру й нападів божевілля своєї героїні. Отже, хворобу в драмі марковано психіатрично, а не психологічно. Попри всю медичну точність у змалюванні, симптоми, однак, не передають художньої градації психологічних станів і ситуацій, а тому сприймаються як мелодраматичні. Загалом же, саркастично зображаючи так званих нормальних людей (Милевського, Острожина, Груїчеву, Саню, Проценка) і фокусуючись на «ненормальних» (Гощинській та Оресті Груїчі), письменниця ніби ілюструє слова Гайне про аристократичну духовність, якою наділена «хвора людина».

Зазвичай симптоми хвороби, описані в «Блакитній троянді», дослідники пов’язують з істерією. Однак істеричність Гощинської не самоціль, а елемент зображуваного в драмі божевілля. До речі, у праці Краффта-Ебінґа цілий розділ відведено істеричному божевіллю, проте в нотатках письменниця не зупиняється на ньому. Австрійський психіатр, зокрема, зазначав, що істерію як невроз завжди супроводжують психічні аномалії, але вона досить рідко триває довго. Істеричний невроз переходить у стан психічного виродження (Folie raisonnante) залежно від того, чи він набутий, чи спадковий [98, с. 118–119].

І все ж у драмі є відсилання до істерії. У листі до матері, висловлюючи побажання щодо акторської гри під час постановки її п’єси, Леся Українка застерігає, щоб головна актриса «не впадала занадто в істерику», бо «цього елементу і так немало там у мене, а коли його підкреслити, то вийде вже зовсім несамовитий характер, до яких моя героїня все таки не належить» [94, с. 465]. У самому творі кілька разів звучить слово «істерія». Любов «заходиться істеричним плачем», ревнуючи Ореста до незнайомої панни [88, с. 66]. В останній дії Гощинська «раптом сміється полуістерично», читаючи листа від Крицького [88, с. 92]. Про істерію згадує й доктор Проценко, зауважуючи, що «істерика, млості» — це доля «паній», а в «панночки воно, певно, так, пречуття, страхи». «Бо що ж, маєте собі, живе панночка на дозвіллі, — коментує він, — читає, мріями усякими займається і серця нікому розказати, а воно собі молоде, ну не без того, щоб там якої, як то кажуть, присухи не було» [88, с. 59].

Почавши з Просвітництва, саме лікар постає тією інстанцією, яка дає раціональні пояснення виявів духовного життя й учинків, що виходять за межі загальноприйнятих принципів і звичок. Лікар, як резонер і носій усередненого здорового глузду, охороняє консервативний моральний світогляд і втілює патріархальні цінності. Авторка зображає Проценка саме в такому плані.

Лесю Українку цікавить спадкове божевілля, і вона зображує напад істерії Гощинської, що переходить у божевілля; утім сама істерія не є спеціальною темою її драми. Цим п’єса й відрізняється, скажімо, від повісті «Людина» Ольги Кобилянської, де йдеться про втечу героїні в істерію і де, психологічно зісковзуючи в «ненормальність», Олена Ляуфлер у такий спосіб на момент утікає від «фізичного» життя, на яке приречена, виходячи заміж за нелюбого чоловіка [30, с. 95—106].

Леся Українка також відтворює істерію як своєрідне падіння в «ненормальність» в оповіданні «Жаль», де подає історію життя «відставленої» актриси, яка оповідає про своє фатальне кохання. Колишня акторка, аристократична, витончена й хвора, є жертвою істерії. Її недуга народжується з відмови від кохання й водночас неможливості відкинути його. Унаслідок цього у виставах вона «не грала ні “нутром”, ні “розумом”», натомість «ридала і гинула з туги привселюдно» [91, с. 267]. Така поведінка на сцені викликала масовий невроз, і в залі «вся жіноча половина публіки корчилася в істеричнім нападі»; напад тривав удома, «аж поки втома смертельна або забійчі дози наркотиків приголомшували мене» [91, с. 268].

Це оповідання відсилає нас до ризикованої «гри» персонажів «Блакитної троянди» в ідеальну любов та до істерії Гощинської, що виникає на ґрунті зіткнення сублімованого у «вічну поему» кохання й реального бажання. Істерія загалом є симптомом внутрішнього конфлікту особистості, яка випадає з так званого нормального соціуму, патріархального й авторитарного, у якому призначення жінки зводиться до того, щоби стати «здоровою» дружиною й матір’ю. До речі, у листуванні Лесі Українки та Михайла Косача із сестрою Ольгою напередодні її заміжжя чимало йдеться саме про здоров’я. Зокрема, Михайло наголошував, що перед одруженням головною річчю, яку варто мати на увазі, є здоров’я. «Мені здається, — напучував він, — та воно так фактично виходить, що всяке подружжя, одкидаючи корисні мотиви, має своєю метою дітей. Кожна ж дитина має велике право добре уродженою бути, себ[то] батьки її мусять бути здорові і тілом, і душею» [61, с. 222]. Він також радить удатися до якогось доброго лікаря і «спитатися його думку з чисто антропологічно-медицинського погляду, чи можна тобі з спокійною душею йти заміж» [61, с. 222], як зробив і він перед своїм одруженням.

Отже, тема істерії цікавила Лесю Українку не лише у зв’язку з літературою та психіатрією. Це була фамільна недуга в родині Косачів. На істерію хворіли мати, сестри й сама Леся Українка. Отож вона описала цей стан у «Блакитній троянді» досить детально: «голова болить, серце заходиться», «страх без причини», «страшно того, що в мені», «мушу чогось закричати не своїм голосом», плач, безсоння.

Леся Українка не раз зізнавалася в листах, що має істеричні «припадки», а лікарі діагностували в неї істерію. В Ялті лікар Дерижанов, у якого лікувалася 1898 року, «прийшов до переконання, що се у мене істерія, не grande hystérie[72] звичайне, але вже-таки така, що