Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

слід звернуть увагу» [95, с. 28]. Вона згадувала в Ялті про «такий нервовий припадок, як бувало торік в Києві; дрож до судорог і до розтяження правої руки, але до безпамьятства і бреду діло не дійшло» [95, с. 22]; про «припадки дрожі і головокруження» ще перед поїздкою до Відня й раніше; писала матері про «грандіозний припадок», який так «мене розтрусив і приголомшив, що я вже більш нікуди не вилазила в дальші чотири дні, боролась між тремтінням і апатією і зовсім жити не хотіла» [95, с. 198]; звірялася сестрі, що «“режим” нашого дому тільки загострює мою і без того гостру істерію», зізнавалася, що «шия й потилиця рідко болить і ніколи не болить так дуже, як раніш було, голова не тріщить так шалено, кашель перестав сливе зовсім, тільки на серці частенько млоїть»; жалілася в листі після пережитої смерті Сергія Мержинського 1901 року на «сильное обострение моей истерии, неспособность к работе, а потом непреоборимую апатию, инертность, под час непростительную»[73] [95, с. 270].

Загалом із епістолярію видно, що досить часто саме характер Олени Пчілки призводив до зривів у сім’ї. Зокрема в листі від 29 грудня 1902 року із Сан-Ремо Леся Українка згадувала про тогорічну істерію сестри Оксани, викликану поведінкою матері, про материнські нервування, «обиди» та «обсужденія», «з вимотуванням жил обоюдних», які робили життя в родині Косачів нестерпним. «О sancta hysteria![74] І так робиться жаль при сьому всьому і тих, кого ніяка істерія не навчає, і тих, на кому вона окошається», — констатувала письменниця [95, с. 502].

Леся Українка ніби запрограмувала загострення невротичної хвороби, написавши про неї у «Блакитній троянді». Наприкінці 1896 року стан авторки погіршився, вона мала болісні операції зі вприскуванням йодоформу й лікувалася морфієм. Додався й невроз. У березні 1897 року вона згадувала про нервовий напад («припадок безпамятства з бредом»), а в жовтні того ж таки року зізнавалася, що коли лише дати волю нервам, то «так не оглянешся, як попадеш в неврастеніки чи істерички» [94, с. 473].

Поняття «істерія» ввійшло в широкий ужиток завдяки спільним працям Йозефа Броєра та Зиґмунда Фройда «Про психічний механізм феномену істерії» («Über den psychischen Mechanismus hysterischer Phänomene», 1893) та «Етюди про істерію» («Studien über Hysterie», 1895). Автори виявили зв’язок цієї хвороби з витісненими бажаннями. Їхня гіпотеза полягала в тому, що саме сексуальність відіграє визначальну роль у патогенезі істерії, виконуючи функцію не лише «психічної травми», а й засобу «захисту», що витісняє певні неприйнятні образи зі свідомості.

В основі істерії Фройд убачав психічну травму, конфлікт афектів і схвильованість [Ergriffenheit] сексуальної сфери. У студії про «випадок Дори» він говорив про «найзвичайнісінькі соматичні та психічні симптоми» малої істерії, а саме «дихавиця, tussis nervosa[75], афонія, а ще мігрень, до того ж кепський настрій, істерична непереносимість та taedium vitae[76]» [106]. Фройд також пояснював істерику едипальною стадією, коли відбувається перенесення ідентифікації дівчинки з матері на батька. Водночас вона не може «фіксуватися» й не спроможна зробити вибір: обирає чоловіка, який відповідає образу її батька, але встановлює з ним взаємини, що були в неї з матір’ю.

Якщо спроєктувати істеричний дискурс, описаний у Фройда, на драму Лесі Українки, то можна побачити в ній болісний розрив із материнським архетипом, а також перенесення власної ідентифікації Гощинської з батька на коханого чоловіка. Показово, що у стосунках з останнім вона поводиться, як вифантазована нею матір, яка мучить своєю хворобою чоловіка й фактично спричиняє його смерть. Автобіографічні відсилання до непростих взаємин «доньки і матері» також прочитуються в «Блакитній троянді».

Варто відзначити, що наприкінці 1890-х років у медичних колах Відня ведуться активні дискусії навколо спадкового характеру істерії. Головним чином, ішлося про те, що є визначальним для цієї хвороби: спадкова схильність чи уява, функціональний розлад, спричинений травмою, чи надмір образності, расова схильність чи універсальний характер хвороби. Хоча панівним лишається гендерний підхід, тобто уявлення, що саме жінки є головною групою ризику, а етіологія істерії обумовлена «хворобою блукаючої матки», у центрі дискусій цього часу, як це не дивно, опиняється чоловіча істерія.

На одному із засідань віденського психоаналітичного товариства в жовтні 1886 року Зиґмунд Фройд, щойно звільнившись із посади асистента в клініці Жана-Мартена Шарко у Франції та повернувшись до Австрії, виступає з повідомленням про чоловічу істерію як наслідок травми. Така позиція розходилася з популярною у віденських психіатрів тезою, що серед чоловіків на істерію страждають передусім чоловіки єврейського походження і така хвороба є спадковою. Зокрема цю тезу розвивав сам Шарко, котрий одним із перших висловив припущення про особливу схильність до істерії чоловіків-євреїв зі Східної Європи, посилаючись на власний досвід лікування в знаменитій клініці «Сальпетрієр» під Парижем. Серед причин, які сприяли невротичним захворюванням серед чоловіків-євреїв, називалися intra matrimonium[77] сексуальні зв’язки та шлюби, сконцентроване проживання в урбанізованих середовищах, активне заняття бізнесом, що спричиняло постійні клопоти й нервові напруження, загалом увесь багатолітній досвід життя в діаспорі. Те саме стверджував на засіданні Віденського психіатричного середовища Ісідор Зангер, підкреслюючи, що «в певних расах (російських і польських євреїв) кожен чоловік є істериком» [10, с. 44].

Отже, серед віденських лікарів-психіатрів домінувала думка, що істерія є спадковою хворобою і залежить від «біологічної унікальності певної расової субгрупи» [13, с. 42], а саме євреїв. При цьому відбувалася фемінізація євреїв як раси, позаяк найбільш ризикованою групою хворих на істерію вважали жінок, навіть їхня надмірна фантазія була визнана симптомом хвороби.

Проти такого звинувачення цілої раси й розпочинає боротися Фройд, намагаючись переключити розмови про чоловічу істерію зі спадковості на травму й уяву. У статті «Спадковість і етіологія неврозів» (1896) він фактично постає проти антисемітизму свого учителя Шарко (той помер за три роки перед тим) і проти спадкового трактування істерії, приписуваної євреям на основі нібито надмірної емоційної нестабільності, перепрацювання, фізичного знесилення як есенційно «модерних» за своєю природою, а також надмірної сексуальності тощо. Фройд натомість говорить, що «сексуальні фактори генерують психічний конфлікт», а суттю такого конфлікту є «репресія» [10, с. 72].

Фройд також стверджував, що істерія породжується реальною травмою, котра набуває уявної, фантастичної форми Едипового комплексу і є результатом сексуальної репресії або пасивної сексуальності в минулому, часто в дитинстві, однак відчувається і дається взнаки й у дорослому віці. Як твердить Сандер Ґілман [13, с. 48], відкинення спадковості, як причини неврозів, створювало раціональні підстави для «реструктуризації концепту травми», оскільки підривало біологічну, расову схильність до неврозів. Адже це означало, що «всі євреї, зокрема й сам Зиґмунд Фройд, несуть у собі ризик спеціальної форми ментальної хвороби» [13, с. 50]. Згідно з