Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Кожен новий абзац розкривав переді мною нові горизонти, і я відчувала, як у мені з’являється прагнення ділитися цими думками з Богданом. Вже не було відчуття, що я просто намагалася справити на нього враження — тепер я прагнула зрозуміти його світ, спробувати побачити те, що його захоплювало.

Коли я дійшла до середини двадцятого розділу, серце в грудях тріпотіло від очікування. Я зупинилася, зробивши паузу, аби перевести дух. «А якщо це не буде цікаво Богдану? А якщо я просто не зможу правильно висловити свої думки?» — ці питання знову загрозливо спливли в моїй голові. Але тепер, замість того, щоб відступити, я обрала продовжувати.

Я вирішила, що розмова з ним буде не лише про Кінга, а й про нас — про те, як література може з’єднувати людей. Нехай я не є поціновувачем жахів, але я готова прийняти виклик, аби дізнатися більше про його захоплення. Коли я закінчила читати  розділ, в мені виникло бажання занотувати кілька думок. Я вхопила ручку і зошит, почала записувати враження, намагалася сформулювати свої думки так, щоб передати свою точку зору. Це стало своєрідним мостом між нами, чимось, що об’єднувало мої переживання та його захоплення.

На мить я навіть забула про жахи — я думала лише про нашу майбутню розмову. Уява малювала картину: ми сидимо разом, ділимося враженнями, обговорюємо нюанси сюжету, сміємося і, можливо, сперечаємося, але в цій суперечці відчувалася тепло взаєморозуміння. Я поклала книгу на стіл і на мить замислилася, як би це виглядало — зануритися у світ жахів разом із ним. Богдан та його суворий погляд, зосередженість на тексті, можливо, навіть запал у голосі, коли він говоритиме про те, що його захоплювало.

Я усміхнулася. «Це буде цікаво», — подумала я, знову беручи книгу до рук. Вона більше не здавалася мені страшною. Раптом я глянула на годинник, що висів на стіні. Четверта година дня. Оце так я засиділася! У голові спливли думки про незавершені справи, але голод швидко взяв верх. Я піднялася з дивану, і відчуття, ніби в животі прокинувся голодний звір, спонукало мене рвонитися на кухню. Добре, що зранку ще залишилися сирники.

Швидко їх розігріла, але мої думки знову почали кружляти навколо Богдана. Де ж він? Що робить? Я не могла позбутися відчуття, що він зайнятий чимось важливим, але в той же час відчувала, як моє серце билося швидше при кожній думці про нього. А може, він зараз розбирається з цим Харченком? Уявила, як вони сидять за столом, і Богдан з його холодним, але привабливим поглядом розгадував кожне слово, кожен рух супротивника.

Врешті-решт я взялася за прийняття їжі, відчуваючи, як голод наростав в мені, немов натягнута пружина. Кожен шматочок сирників, що танув на язику, наповнював мене енергією, і я, нарешті, відчула, як відчуття голоду відступало. Проте, поки я смакувала, в голові все ще крутилися думки про вечерю.

Заглянувши в холодильник, я з подивом виявила, що, крім яєць, там не було нічого. Хоча зранку там ще були молоко і кисломолочний сир, з яких я приготувала сирники. Проте найбільше мене вразило те, що я знайшла борошно — неочікуваний знахідок у квартирі холостяка.

Уявляю, як Богдан, намагався приготувати щось на швидку руку, посміхнулася про себе. Хто знає, може, він навіть спробував щось спекти? Однак це швидко припинилося, коли я зрозуміла, що без продуктів вечері не обійтися.

Склала список продуктів, не забувши додати пляшку олії, якої залишилося зовсім мало. Я зібралася, швидко одягнулася і вирушила в найближчий супермаркет. Увійшовши всередину, я зосередилася на списку продуктів, який крутилося в моїй голові. Паста, свіжі овочі, спеції — все це мали стати частиною нашої вечері. А ще я подумала, що келих хорошого вина додасть вечору затишку. Але раптом у моїй голові спалахнула думка: «Чи не занадто це сміливо?». Для боса, який і сам є загадкою, я ще не готова відкривати свої почуття.

Зараз, коли наші стосунки все ще обрамлені професійними обов’язками, я не могла дозволити собі зізнатися у своїх переживаннях. Здавалося, що ще зарано виносити на поверхню те, що давно вже зріло в моєму серці. Я мала дочекатися моменту, коли буду впевнена, що і Богдан до мене щось відчуває. Це було наче ходити по лезу ножа: з одного боку — бажання поділитися своїми почуттями, з іншого — страх, що все це може зруйнуватися. Уявлення про те, як він сидить навпроти мене, обережно обертаючи келих, змушувало моє серце битися швидше. Але поки я лише втішалася думкою про вечір, повний ароматів, і розмов, а, можливо, навіть мовчання.