Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"

Але ще довго йому, герцоґові Отрантському, судилося бути поза грою, Наполеон не дозволяв утручатись. Він стояв на вершині своєї могутності, впокорив Європу, був зятем австрійського імператора, був — здійснилось найзаповітніше бажання! — батьком римського короля. Догідливо вертіло біля нього хвостами збіговисько німецьких та італійських князів, удячних за ласку, що він не чіпав їхніх корон і коронок; уже падав і гнувся його останній і єдиний ворог — Англія. Цей чоловік став таким сильним, що сміючись міг відцуратись спритного й ненадійного помагача, як Жозеф Фуше; аж тепер, коли так доволі дали йому часу, пан герцоґ міг усвідомити всю ту безумну зарозумілість, що спонукала його змагатися з наймогутнішим у світі. Імператор ніколи не вшанував його ненавистю — з тієї карколомної височіні, на яку піднесла й поставила його доля, він уже зовсім не зауважує дрібної й кусливої комашки, що колись закублилась у його хутрі й була струшена одним дужим рухом. Він не помічає ні його настирливості, ні відсутності, Фуше мертвий для нього. Ніщо так виразно не показало поваленому, як мало боїться і зважає на нього Наполеон, як те, що йому зрештою знову дозволили повернутись у Фер’єрський замок, звідки діставалися до Парижа за дві години. Правда, далі імператор його не пустив, Париж і Тюїльрі закриті для тих, хто наважився йому суперечити.

За ці два неплідні роки лиш одного разу Жозефа Фуше закликали до палацу. Наполеон готував війну проти Росії, і з такої нагоди, оминувши всі інші, мали спитати й думку Фуше. Він, якщо можна йому вірити, палко застерігав, склав навіть (якщо тільки не сфальшував post festum[36]) отой меморандум, який є серед його спогадів. Та Наполеон уже давно дослухається тільки до власної волі, прагне тільки сліпого схвалення. Коли хто відраджує від війни, той, певне, сумнівається в його величі. Фуше холодно відіслали назад у замок, у його вимушене заслання, а імператор з шістьма сотнями тисяч люду почав свою найсміливішу й найбезглуздішу виправу проти Москви.

Якийсь дивний ритм порядкує незвичайним і таким багатим на зміни життям Фуше. Коли він підноситься, йому щастить в усьому, а коли падає, проти нього повертається доля. Саме тепер, коли він, у запиналі неласки, ображений та озлоблений, мусить бездіяльно чекати на сто першому кілометрі від осередку подій і потребує в своєму розпачу душевного підтриму, щирого слова, лагідного піклування, він утрачає єдину людину, що двадцять років, сповнена любові, витримки і наснаги, ходила з ним усіма небезпечними шляхами, — втрачає дружину. В першому засланні, в тій мансарді, померло двійко над усе люблених дітей, у третьому засланні від нього пішла його супутниця. Ця втрата вразила начебто нечутливого в самісіньке серце. Невірний і несталий щодо всіх партій та ідей, цей непроникний був ніжно відданий своїй бридкій дружині, був напрочуд добрим чоловіком і найдбайливішим батьком. Як під машкарою висхлого канцеляриста ховався нервовий, спритний і натхненний гравець, так і за небезпечним та ненадійним несміливо й невидно сидів провінційний одружений француз з його міщанською вірністю, звичайнісінький чоловік, що почувається безпечно й добре тільки у вузькому родинному колі. Все, що було доброго й порядного в цього спритного дипломата й чаїлося десь насподі, він потай, мовчазною любов’ю віддавав своїй супутниці, яка жила лише для нього, ніколи не з’являлась на двірські свята, бенкети та прийняття і ніколи не втручалась до його небезпечної гри. Геть заховавшись на недоступних теренах приватного життя, існувала противага розвіяній, азартній і мінливій політичній натурі Фуше, — і ось цей балансир випадає йому з рук саме тоді, коли він найбільше потребував допомоги. Вперше в цього холодного, мов камінь, чоловіка ми бачимо справжнє зворушення, а в його листах уперше чуємо дуже теплий, дуже щирий і дуже людяний тон. І коли після несосвітенного глупства його наступника, герцоґа Ровізького, що під час сміховинного заколоту, сам того не хотівши, ув’язнив якогось придурка, ставши посміховиськом усього Парижа, до Фуше підступилися друзі, вмовляючи знову домагатись Міністерства поліції, він зарікся бодай як-небудь повертатись у світ політики: «Серце моє закрите для тих усіх людських дурощів, влада вже зовсім не принаджує мене, спокій — не тільки цілком відповідний для мене стан, а й над усе необхідніший. Громадські справи для мене — це образ заворушень, неладу й небезпек». Здається, вперше тямущий, навчений стражданням, стає справді розумним. Глибока потреба відпочинку, внутрішньої злагоди на якийсь час здолала відвічне й скажене честолюбство вже літнього чоловіка — відколи померла та, що була з ним нерозлучною двадцять страшних років. Здається, назавжди згас у Фуше потяг до інтриґи; нарешті, аж нарешті урвалося прагнення влади в цього непосидющого й незмінно пожадливого духа.

Та що за трагічна іронія! Цього першого і єдиного разу, коли Фуше, такий невпокійний, прагнув самого спокою і ні про яку службу не думав, його витяг силоміць давній партнер — Наполеон.

Не з любові чи то з поваги, не від довіри ще раз тягнув Наполеон Фуше до себе на службу, а від недовіри, втративши зненацька безпеку. Імператор уперше повернувся додому переможеним. Не на чолі свого війська, випроставшись на коні, серед маєва корогов крізь Тріумфальну арку заїхав він до Парижа, а забіг уночі, закутавши хутром обличчя, щоб не пізнали його. Найгрізніша армія, яку він коли-небудь збирав, полягла померзлою в російські сніги, і разом із німбом непереможності відлетіли від нього всі друзі. Королі та імператори, що вчора й позавчора, зі­гнувши спину, ще плазували перед ним, тепер біля переможеного імператора з прикрою проворністю познаходили свою гідність. Проти суворого володаря постав світ, ошкірений зброєю. З Росії мчали козаки, зі Швеції, вже як ворог, виступав його давній суперник Бернадот, його власний тесть, імператор Франц, озброювався в Богемії, сплюндрована та уярмлена Пруссія запалювалась і надихалась бажанням помсти, — драконове насіння численних легковажних війн нині проклюнулось на спаленій, змученій і заляканій європейській землі і цієї ж осені достигне на Ляйпцизьких нивах. Повсюди хиталась і тріщала велетенська споруда, що десять років трималась однією всесвітньою волею, з Іспанії, Вестфалії, Голландії та Італії втікали