Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

Саймон задоволено кивнув і обернувся до Ентоні.

— Бий, — сказав він, притискаючи руки до боків. — Я не захищатимуся. Я заслужив…

Його слова здивували Ентоні. Той чекав на все, але не цього.

— Вдар мене, і покінчимо з цим.

Його противник також опустив руки.

— Я не можу, — зізнався він. — Коли ти так… стоїш і просиш.

Саймон зробив два кроки.

— Ну ж, — з дратівливою наполегливістю повторив він. — Розплатися зі мною сповна.

Ентоні мовчав.

— Ти розплатишся перед вівтарем, — нарешті промовив він.

Саймон почув, як Дафна зітхнула і потім затамувала подих. Що означало це зітхання? Здивування? Надію? Цікавість? Напевно, вона розуміє, що за цих обставин ультимативна вимога Ентоні виглядає не найкращим чином. Але ось вона заговорила:

— Не треба примушувати до цього, це безглуздо, Ентоні…

— Ні, треба! — гаркнув той. — Я…

Саймон не дав йому домовитись.

— Завтра я буду у Франції, - сказав він.

— Ви знову їдете? — Запитала Дафна. Трохи здавлений голос устромився кинджалом у серце Саймона. Навіщо він так сказав? Що штовхнуло його?

— Якщо я залишусь, — насилу вимовив він, — усе повітря буде заражене моєю присутністю. Найкраще, якщо мене тут ніхто не побачить.

У неї затремтіла нижня губа. Господи, він би все віддав, щоб вона так не тремтіла! Тільки одне слово вирвалось у неї — його ім'я, і воно посилило біль у серці. Потрібно… він мусить сказати їй… пояснити.

— Я не можу одружитися з вами, Дафно, — почула вона.

— Не можеш чи не хочеш? — крикнув Ентоні.

— І те, й інше, — відповів Саймон.

Ентоні знову завдав йому удару, цього разу в підборіддя, і Саймон упав. Що ж, він заслужив на покарання. Будь-яка відплата, будь-який біль.

Він не дивився на Дафну, не хотів бачити її очей, але вона кинулася до нього, опустилася на коліна, випростала руку з широкого одягу, торкнулася його плеча.

— Вибачте мене, Дафно, — сказав він, як і раніше, уникаючи її погляду.

У нього трохи крутилася голова від удару; одне око вже зовсім запливло, він з зусиллям піднявся на ноги.

— Якщо можете, вибачте, — повторив він.

— Збережи для іншого разу свої зворушливі слова, — різко сказав Ентоні. — Побачимося завтра на світанку. Гадаю, стріляти не розучився.

— Ні! — щосили закричала Дафна. Саймон глянув на Ентоні і коротко кивнув головою. Потім обернувся до Дафни.

— Якщо це був би хтось, — сказав він, сильно запинаючись, — то тільки ви. Од-дна в-ви…

— Про що ви розмовляєте? — вигукнула вона з жахом. — Що це все означає?

Він прикрив здорове око і зітхнув. Завтра в цей час він буде вже мертвий, він це знав, бо не збирається стріляти в Ентоні. Навіть не підніме пістолет. А Ентоні не в тому стані духу, щоб вистрілити у повітря.

І все ж — спала йому на думку дивна до безглуздя думка — те, що неминуче станеться, стане своєрідною і бажаною для нього відповіддю його батькові. Помстою людині, для якої найголовнішим у житті був титул, а не син. Завтра не буде ні сина, ні титулу.

А з іншого боку, в ці ж миті Саймон зовсім не бажав собі такого неминучого і безглуздого кінця. Не хотів йти з життя на якійсь занедбаній лісовій галявині і проводитися ненависним поглядом свого найкращого друга.

Ніжні руки Дафни люто трясли його за плечі. Він розплющив очі, сповнені сліз, побачив зовсім поруч її обличчя, спотворене тривогою і гнівом.

— Що з вами? — кричала йому вона. — Чому ви мовчите? Він збирається вбити вас! А ви… Неначе хочете, щоб він зробив це! Бажаєте померти!

Її руки відпустили його плечі, вона відступила кілька кроків.

— Ні, - сказав він, відчуваючи, як важко йому говорити. Він знову почав сильно заїкатися, але був дуже пригнічений і знесилений, щоб на це звертати увагу. — Н-ні, я н-не х-хочу ум-мирати. Ал-ле я н-не м-можу женитися на в-вас…

Того, що він бачив у її очах, неможливо було винести — втраченість, туга. І все та сама тривога.

Але коли вона заговорила, голос звучав напрочуд твердо, навіть із характерною для неї іронією:

— Ніколи не уявляла, що належу до тих жінок, про яких вдень і вночі мріють чоловіки. Але була досить далека від думки, що вони радше віддадуть перевагу смерті, аніж шлюбу зі мною.

— Ні, Дафно! — вигукнув Саймон, насилу підводячись на ноги, відчуваючи тупий біль у голові і в усьому тілі. — Ні, ви не так зрозуміли.

— Вона зрозуміла досить, — сказав Ентоні, стаючи між ними.

Він обхопив сестру за плечі, ніби оберігаючи її від людини, яка щойно завдала їй незаслуженої образи, що розбила їй серце, зазіхнув на її честь.

— Ще одне слово… — промовив Саймон проханням, відчуваючи це і ненавидячи себе за тон і за такий самий вираз очей. — Я повинен…

Ентоні різко похитав головою:

— Ні!

— Почекай! — Саймон поклав руку на лікоть людини, яка вдарила його, збила з ніг, людину, яка багато років була його найближчим другом. — Я не можу так… Я… я зобов'язаний пояснити… — Він зробив зусилля, щоб зібрати думки, що плуталися в гудучій голові. — Я поклявся самому собі, Ентоні… Так, я не можу одружитися… Справа не в ній, не в Дафні, а…

Він замовк, у нього припинилося дихання.

— А в чому? — безпристрасно запитав Ентоні. — Чи в кому?

Саймон відпустив його рукав, провів долонею по волоссю. Як він скаже у тому, що хоче… повинен сказати? За неї? А кому ж це слід знати, як не їй?.. Але чи зрозуміє вона його? Повірить? І якщо так, то пошкодує… Але ж це найстрашніше…

Ентоні продовжував дивитися на нього з мовчазною зневагою, не знімаючи руки з плечей сестри.

— Прошу, — знову заговорив Саймон тим самим тоном. — Хай Дафна почує…

Як і раніше, не кажучи ні слова, Ентоні відійшов на два кроки від сестри.

— Дякую, —