Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Повернувшись додому, я сховала малюнок у шухляду письмового столу і незабаром забула й про нього, і про його дивного автора.

Проте коли наступного дня знову прийшла до парку і сіла на улюблену лавочку, то побачила, що він знову там — сидить навпроти.

Упіймавши мій погляд, Річинський приязно усміхнувся і помахав рукою.

Чесно кажучи, я відчула цієї миті досаду. Якого біса хтось порушує таку милу мені самотність, адже мені зовсім не хотілося ні з ким спілкуватися. Мама говорила, що я зробилася відлюдницею, але мені подобалося те, що не потрібно прикидатись  душею компанії заради того, щоб відповідати очікуванням інших людей. Зрештою, я цього Олега не знаю, тож маю право проігнорувати його закиди.

Ярик не спав, а простягав до мене долоньки і всім своїм виглядом показував, що хоче, аби я взяла його на руки. Останнім часом він погоджувався лежати в візочку лише під час сну, або коли його транспортний засіб котився, ледь погойдуючись. А як тільки візок зупинявся, малий вимагав, щоб його звідти діставали і давали змогу вивчати навколишній світ.

Я взяла його на руки і кілька разів легенько підкинула вгору-вниз. Ярику дуже подобалася така гра, і він одразу почав сміятися.

Цієї миті я краєм ока помітила, що хтось підійшов до лавки, на якій ми сиділи. Я повернула голову і побачила перед собою Річинського. Ну що за халепа, чого він ходить за мною? 

Мабуть, мій вираз обличчя був не найпривітніший, бо чоловік помітно знітився.

— Доброго дня, Аліно! Вибачте, що вас турбую, — сказав він. — Але просто захотілося сказати, що у вас чудовий малюк. Вчора я якось не встиг це зробити.

— Дякую, — сказала я.

— Як тебе звуть? — запитав цей дивак у двомісячної дитини з таким серйозним виглядом, ніби очікував, що немовля зараз йому відрекомендується. 

 — Його звуть Ярослав, — я зітхнула, даючи зрозуміти, що ця розмова мені не в радість.

— Чудове ім'я! А… вибачте, Аліно, я хотів вас попросити про одну послугу… Розумієте, це дуже важливо для мене. Прямо-таки питання життя і смерті…

Я нічого не розуміла. Якийсь цей Олег пришелепуватий, чи що. Не може сказати прямо, що йому від мене потрібно, а починає, як казала моя бабуся, "від царя Гороха"...

— Я маю вам заплатити за вчорашній малюнок? — раптом осяяло мене.

Можливо, він бідний і потребує грошей, хотів учора продати мені портрет, а я схопила його і пішла собі, нічого не заплативши? Мені стало трохи соромно. Я тут же поклала малого у візок та почала шукати в сумочці гаманець.

— Ні-ні, ви мене не так зрозуміли! — вигукнув Олег. — То був подарунок, від щирого серця. Не треба нічого платити!

— Тоді про яку послугу ви говорите? Я, чесно кажучи, нічого не розумію…

— Я зараз все поясню, — Річинський усміхнувся. — Розумієте, я збираюся взяти участь у художньому конкурсі. От тільки не міг підібрати тему для картини. Ламав голову, перебирав різні ідеї, і все було не те. А тут — побачив вас із Ярославом — і мені дуже захотілося написати ваш портрет. І назвати “Сучасна мадонна”, чи якось так. Ви не могли б знайти час і мені попозувати?

Я не знала, що й сказати. Такою дивною здавалася ця пропозиція…

Він, певно, зрозумів мою мовчанку по-своєму і швидко додав:

 — Звичайно, це не безкоштовно. Домовимося про оплату.

 — Мені не потрібні гроші, — прспішила запевнити я.

 — Отже, ви згодні?

 — А скільки це займе часу? — спитала я. — Бо ж ви розумієте, маленька дитина…

 — Ну, наперед важко сказати, — він знизав плечима. — Можливо, потрібно буде кілька сеансів…

Я ледь-ледь похитала головою.

 — Ваш чоловік буде проти, так? — запитав Олег.

 — У мене немає чоловіка.

Я побачила, як його брови піднялися догори.

 — Розлучилися?

Я кивнула. Ще не вистачало переказувати йому свою історію. І так була зла на себе, що ляпнула про відсутність чоловіка. Тепер ще може почати приставати.

Останнім часом я не вірила представникам сильної статі і побоювалася їх.

 — А я взагалі нежонатий, — його губи знову розпливлися в посмішці. — Але ви не хвилюйтеся, обіцяю — залицятися до вас не буду. Вважаю це непрофесійним. Лише робота і нічого більшого. 

 — Я не знаю, мабуть, мої батьки будуть не в захваті… — я вирішила спробувати іншу відмовку. Не дуже мені хотілося бути якоюсь там мадонною. — Це треба до вас додому йти?

 — Ні! — він чомусь аж злякано поглянув на мене. — Чому додому? В майстерню. Якщо хочете, можете прийти з мамою чи батьком.

 — Добре,  так і зроблю, — сказала я з деяким єхидством.

 — Коли виграю конкурс, то половина премії — ваша.

 — А якщо ви не переможете?

 — Я абсолютно впевнений у своїй перемозі, — сказав він, дивлячись на мене своїми глибоко посадженими темними очима.

Чудний якийсь, їй-Богу. Але мені раптом почала імпонувати ота його впевненість у власних силах. Самій мені завжди бракувало такої риси.

 — Ну що ж, бажаю вам успіху! — сказала я.

 — То коли розпочнемо роботу? Давайте завтра!

 — Я спершу поговорю з батьками.

 — Тоді візьміть мою візитку, — він простягнув мені глянцевий коричневий прямокутник картону, де красивим шрифтом було надруковано: “Річинський Олег Михайлович, художник, дизайнер”. І два номери телефону — міський та сотовий.  Останні тоді ще були рідкістю. Ні в кого з моїх родичів та знайомих не було мобільника.

Я взагалі думала, що ними користуються лише багаті люди, адже кожна хвилина розмови коштувала досить дорого.

Правда, Річинський зовсім не виглядав багатієм — у нього не було ні золотого ланцюга, ні кілець—”печаток”, ні дорогого костюма. Звичайний дядечко з натовпу, зустрінеш вдруге десь серед людей — не впізнаєш.

Але щось у ньому було особливе, правда, я не знала, як це відчуття сформулювати словами.

Можливо, вроджений аристократизм? Потім, коли ми вже були добре знайомі, він розповідав, що його предки до революції мали у своїй власності кілька фабрик і готелів. А потім були змушені втікати за кордон від більшовиків…