Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

448
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 119
Перейти на сторінку:
про свавільний вчинок куховарки Алевтини, від якого в житті виявилося несподівано багато користі… хоча й неприємностей вистачало, особливо з єврейською ріднею.

Коли за подібними розмовами їх заставав Андрій, він тільки скрушно зітхав і, щосили трусонувши головою, йшов геть, не насмілюючись вставляти у подібні розмови свої «п’ять копійок». А от дочка Ліда, навпаки, безсоромно читала матері довгі «атеїстичні» лекції в насмішкуватому тоні, причому її чоловік Касим охоче вторив дружині. Й лише онуки не переймалися тим, про що там без упину патякає баба Гапка. Що Павло, що Рустам, що Роберт – усі троє росли жвавими, здоровими, сповненими сил та енергії. Їм би тільки на вулиці з іншими хлопцями ганяти, а решта… Решта їх не стосувалася.

Єдиним, хто завжди дуже уважно дослухався до «смертних» бесід дорослих, був Спартак. Але зрозуміти, про що думає ця «панська дитина» (як називала цього онука бабуся Гапка), з «професорським» виразом на обличчі вислуховуючи розмови дорослих, було геть неможливо. Окуляри з астигматичними скельцями лише посилювали враження, ніби вчений оцінює результати карколомного експерименту… Але ж не може онук ставитися до власної бабусі таким чином, нібито вона – зразок легованої сталі, який піддали термообробці й властивості якого тепер потрібно вивчити в лабораторних умовах?! Його власна бабуся й мати – вони ж найближчі йому люди, а не лабораторні зразки!..

– Спартаку, ти що ж, засуджуєш бабусю Гапку? – про всяк випадок запитав Андрій, укотре помітивши, до чого уважно син спостерігає за дорослими. – Чи ти сумніваєшся в тому, чи виконає мама Гатя те, про що її просять, чи ні?..

Чесно кажучи, на відповідь він очікував з прихованим побоюванням. Однак нічого страшного не сталося:

– Ну, з чого б це раптом? Це ж рідня, – знизав плечима юнак і одразу ж поправив окуляри у важкій оправі, які з’їжджали переніссям від кожного поруху. – Нічого я не засуджую… Тобто нікого. Тим паче бабусю Гапку.

– А чого ж ти тоді так… отак-от?..

– Та так, – Спартак знов знизав плечима і знов поправив окуляри. – Просто пригадав твої розповіді про повоєнні часи, як бабуся Гапка вас із тіткою Лідою змушувала день і ніч молитися Богові, щоб той витягнув вас із злиднів. І як зрештою сказала: мовляв, запам’ятайте, діточки мої, немає ні Бога, ані диявола – нікого нема! Є ми самі, й ніхто нам не допоможе. Що, скажеш, хіба не було такого?

– Було… – неохоче погодився Андрій і чомусь відвернувся, лише додавши непевно: – Але ж і маму Гатю твою теж охрестили були…

– Ну-у-у, оте хрещення можна назвати повним непорозумінням. То їхня куховарка Алевтина зробила, не спитавши нікого з дорослих. А мамі Гаті це сподобалося, до речі! Вона ще питала дорослих, чи можна охрестити також її кішку Хірохіту Єрмолаєвну Рабінович.

– А що ж іще могло цікавити маленьке дівчисько, яке не тямило, що там з нею відбувається? Щось хотіти від неї…

– Ти не зрозумів, тату. Нічого я від мами не хочу. Я навіть вдячний, що коли вона студенткою до Володимирського собору ходила свічки за чергову сесію ставити, то мене із собою брала. Там у соборі та-а-ака краса!..

– Ну от, бачиш, синку…

– Бачу. Але я не про маму Гатю, а про бабусю Гапку. Виходить, що замолоду вона була такою собі ідейною, прогресивною, а тепер… До речі, наскільки я зрозумів, вона в сільських активістках ходила. Хіба ж ні?

– З чого це ти взяв? – чи то заперечив, чи то спитав батько.

– Дуже навіть просто. Якось бабуся сказала: мовляв, як у нас в селі «комезан» з’явився, то й я до нього, до «комезана» того, подалася. Тітка Ліда на те заперечила: то ви, мамо, вже на голову трохи заслабли, бо не «комезан», а, мабуть що, комісар. А бабуся Гапка їй на те: багато ти знаєш, якщо я кажу, що «комезан», то значить – «комезан». Вони засперечалися, а я Тичину згадав… Ой, тобто Малишка! Про що їм і сказав.

– А-а-а… до чого тут Малишко?

– Як, себто, до чого?! – здивувався юнак і негайно процитував:

І провесінь з Леніним, провесінь плеще низами,

І трактором борозну першу ведуть комнезами…

– Це що, Малишко написав? – невпевнено поцікавився Андрій.

– А ви хіба такого в школі не вчили?

– Ні[55].

– Ти мусиш пам’ятати, адже Малишко – він теж Андрій, твій тезко.

– Кажу ж тобі, що не вивчали ми такого.

– А нам вивчати довелося, – зітхнув юнак. – Отож я згадав цього вірша й одразу ж второпав, що бабуся Гапка таки має рацію! Тільки от слово вона перекрутила трохи: не «комезан» у них в селі був, а КОМНЕЗАМ. Ну-у-у, я і сказав їм про це.

– А вони що?

– Тітка Ліда негайно губи так собі підібгала і сказала, що мені почуття рідної тітки байдужі – аби лише на своєму наполягти й показати, до чого я весь із себе розумний! А бабуся Гапка її підтримала і сказала, що я і справді такий себелюбний та черствий тому…

– Спартаку!..

– Я себелюбний та черствий тому, що мама Гатя тільки мене одного вибздила, а вибздити більше дітей не спромоглася.

– Спартаку, як би ти б язика прикусив, га?!

Андрію було несила чути, як їхній з Агатою любий синок розмовляє про його матір (і про свою бабусю, між іншим!) у подібному зневажливому тоні. Однак син ніяк не бажав вгамовуватися:

– Але ж я не брешу, тату! Те, що вони говорили, – це правда.

– Безперечно, моя матуся має рацію: ти закінчений егоїст, от що ти таке! Ні з ким не рахуєшся, на рожен так і лізеш, нічиїх почуттів не поважаєш…

– Як це не поважаю?! Дуже навіть поважаю. У даному випадку я просто хотів підтримати бабусю Гапку щодо «комезанів», які насправді комнезами. Вона ж сама сказала, що «подалася до комезана того». Отже, це правда, що замолоду вона була сільською активісткою.

– Та кому вона потрібна, ця твоя правда?! – не стримавшись, Андрій аж скрикнув. – Може, ти з «органами» познайомитися захотів?! Теж мені правдолюб знайшовся, ви тільки на нього погляньте…

Проте Спартак лишився напрочуд спокійним:

– Правда потрібна хоча б тобі, тату. Ти ж у нас не просто рядовий партієць, а парторг свого відділу. Тобі хіба не соромно, що твоя власна мати хоч замолоду в активістках ходила, на старості років у релігію вдарилася, га? От зізнайся чесно, соромно чи ні?

– Спартаку, запам’ятай: ніколи не засуджуй старших! Ні-ко-ли-и-и…

– Та хто ж тобі сказав, що я засуджую хоч тебе, хоч нашу бабусю? Я просто так запитую. Цілком нейтрально.

– Але…

– Тату, та я все розумію: людина стара

1 ... 47 48 49 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"