Читати книгу - "Житія Святих - Червень, Данило Туптало"

У ті часи жив преподобний отець наш Сергій Радонезький, чудотворець. Приходив часом до монастиря Симонового відвідати архимандрита Теодора, родича свого, й инших братів. І насамперед йшов до пекарні до блаженного Кирила і на самоті довго бесідував з ним про користь душевну. І видно було, як обидва ниву душевну обробляють, сіють насіння чеснот і напувають сльозами, щоб радісними в майбутньому віці видалися жнива. Розмовляли вони довго, аж довідувався архимандрит про прихід преподобного Сергія. Тоді зразу з братами приходив до нього, і любовне в Христі приймали цілування. Дивувалися ж всі, що Сергій святий, всіх залишаючи, і самого архимандрита, до одного Кирила приходить. Знане було святому життя святого і перед преподобним не таємною була святість преподобного. Пробув же Кирило святий у пекарні часу немало, послав його настоятель на иншу службу — на кухню. І там, подібно подвизаючись, трудився. Дивлячись на вогонь на кухні, згадував геєнський вогонь вічної муки і казав собі: "Терпи, Кириле, вогонь цей, щоб того зміг уникнути". І від того таке йому дав Бог розчулення, що ані хліба не міг без сліз скуштувати, часом ані слова не міг вимовити. Таке його життя бачачи, брати мали його не за людину, а за ангела Божого. Він же, бачачи, що брати його шанують і хвалять, і хотівши утаїти чесноти свої, почав удавати юродство і чинити щось на глум і сміх, аби його не шанували і не хвалили, але більше — щоб безчестили і завдавали наруги. Любив безчестя понад честь і кпини понад похвалу — це ж за любов Христову, бо задля Нього все йому було за гній.

Побачивши його юродство, брати засумнівалися в ньому. Одні думали, що він розум стратив, инші — що життям розбестився, вважали. Він же під виглядом буйства намагався втаїти велику духовну премудрість, що жила в його серці. Архимандрит же, як безчинному і розбещеному, накладав йому епітимії — піст і повстримність, щоб на хлібі лише і воді до чотирнадцяти днів чи більше перебував. Він же всім серцем те приймав і виконував, цього-бо йому й треба було — щоб добровільний свій піст, до якого звик, під виглядом епітимії здійснювати, наче не з волі своєї, а за велінням настоятеля. Коли минали визначені для посту дні, блаженний Кирило знову робив якесь юродство, щоб більшу заборону й епітимію від настоятеля прийняти. І траплялося, що жив часом, за велінням отця, шість місяців на сухому хлібі з водою, і те через день чи два приймав. Такі заборони ще ж і образи приймаючи, преподобний дуже радів духом. Як же горді у славі й честі своїй радіють, так смиренномудрі в безчесті і приниженні веселяться. Чинив-бо святий вдаване те юродство доти, поки не пізнали умисел його, що задля смирення те чинить. Коли ж довідався точно настоятель про те, більше не накладав йому заборон, навіть коли щось юродиве той сподіяв. Відтак преподобному Кирилові прийшов помисел, щоб звільнитися від служби кухарської і сидіти в келії безмовно, — від безмовности зміг більше розчулення здобути. Не хотів про те казати настоятелеві, щоб не шукати своєї волі, але поклався на провидіння Пречистої Богородиці, до неї ж велику мав любов і віру і всю надію свою покладав на неї. Помолився до Пресвятої Богородиці, аби влаштувала щодо нього корисне. І трапилася така річ. Захотів архимандрит якусь книгу писати, знав же, що блаженний Кирило добре писати вміє, через те велів йому звільнитися від кухні, сидіти в келії і писати книгу. І пізнав Кирило, що Пречиста Мати Божа почула молитву його, — дяку їй віддавав. І прийняв, радіючи, келійне безмов'я. Пишучи наказану йому книгу, не припиняв звичного свого правила — багато молитися і чувати в псалмоспівах і коліносхилянні. Але за якийсь час, подивившись на своє життя, побачив, що не таке розчулення має, як тоді, коли був у пекарні і на кухні. Знову почав молитися до Пречистої Богородиці, щоб подала йому розчулення, яке раніше мав. І за якийсь час знову настоятель послав його на кухню на службу братам. Радий же був цьому Кирило святий, і на багато подвигів зважувався, і більше звідти розчулення добував. Перебував же у тій службі літ дев'ять, у багатьох трудах і злостражданнях. Вдень вогонь його обпалював, вночі ж холодом промерзав: не накидав-бо в ті роки овечої шкури на тіло своє. Коли минуло три роки, архимандрит знову з кухні взяв його і повів до архиєрея. І хіротонізували, хоч і не хотів, Кирила святого на священика. Службу священства за чергою своєю відбуваючи, не припиняв трудолюбно служити в роботах монастирських. Коли-бо мав вільний час, ішов на кухню чи в пекарню і трудився, більшому себе віддаючи смиренню, ніж перед своїм старійшинством, за Господнім словом: "Хто з вас хоче бути старійшиною, хай буде всім слугою".

Після цього архимандрита Симонового монастиря, блаженного Теодора, мужа, достойного чести, Божою волею вибрали в пречесніший сан архиєрейський на престол Ростовської архиєпископії. А на його місце в Симоновому монастирі, на архимандрію, преподобного Кирила всі насилу возвели, не слухаючи багатьох його відмовлянь і сліз, і настоятельство прийняти переконали. Прийнявши начальство, преподобний насамперед більшим віддавався трудам, знаючи писане: "Йому дано буде багато, більше ж вимагатиметься від нього. І знову: "Так нехай просвітиться світло ваше перед людьми, щоб, бачивши ваші добрі діла, прославили Отця вашого Небесного". Керуючи добре обителлю, ніколи не підносився думкою через висоту свого сану ані з повстримности нічого не покинув, але так жив, як же і перед тим, пильнуючи любомудрість свого смирення. До всіх же великих і малих нелицемірну являв любов і всіх радісно приймав: старих — як братів, молодих — як дітей. Тому й сам був усім любий, від усіх шанований і славлений. І багато з князів і вельмож приходило до нього для користи. Бачачи, що переривається безмовність його, почав сумувати й тужити, тому думав, як би залишити начальство і в келії безмовствувати. І через якийсь час зробив так: залишив сан архимандритський, пішов у попердню свою келію і замкнувся