Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Питання радянсько-німецького союзу окремо не розглядалося під час офіційних сесій конференції, але тінь Гітлера невпинно переслідувала радянських лідерів у кулуарах та конференц-залах ялтинських палаців. Перекинувшись на інший бік військового альянсу, радянці найбільше переймались утриманням набутого у результаті пакту Молотова-Ріббентропа і забезпеченням вимог Сталіна, висунутих під час поїздки Молотова до Берліна 1940 р. На перемовинах з Ентоні Іденом у грудні 1941 р. Сталін наполягав не тільки на визнанні нових радянських кордонів із Польщею, а й на праві СРСР мати договори про взаємну допомогу з Фінляндією та Румунією. Ідею встановити контроль над Чорноморськими протоками та оформити протекторат над Болгарією зняли з розгляду, оскільки Туреччина була нейтральною і треба було діяти обережно, щоб не спровокувати її на вступ у війну на німецькій стороні. Румунія як сусідня країна мала більше ваги для Москви, ніж Болгарія, стратегічне значення якої в основному пов’язувалося з контролем над протоками.
Радянська дипломатична мова була скоригована відповідно до обставин нового альянсу. Замість того щоб формулювати вимоги щодо сфер впливу, Молотов тепер говорив про «колективну безпеку» та договори про «взаємну допомогу». Як компенсацію за свої військові бази у Фінляндії та Румунії вони запропонували британцям установити схожі відносини з Голландією та Бельгією. Обґрунтування полягало в тому, що обидві країни потребували таких форпостів для запобігання майбутній агресії Німеччини. Радянці у травні 1942 р. знову запропонували аналогічний quid pro quo, і знову ж таки безуспішно.
Восени 1943 р. вони відхилили британську пропозицію оприлюднити спільну декларацію про відмову від дипломатії сфер упливу. Пропозиція була висунута напередодні конференції міністрів закордонних справ, яка відбувалася в Москві у жовтні та листопаді 1943 р. Британці полишили сподівання переконати американців розпочати вторгнення союзників на Балкани й тепер прагнули перешкодити радянцям створити сферу впливу в цій частині світу. Здивований Молотов доручив Максиму Литвинову з’ясувати, які саме козирі британці ховали в рукаві.
Найбільшим внеском Литвинова в таких умовах став аналіз західної преси. У своїй доповіді Молотову він зазначив, що редакційна стаття від 9 березня 1943 р. в London Times пропонувала розглядати Європу як зону взаємної британської та радянської відповідальності. Якщо британські кордони мали бути на Рейні, то радянські кордони мали проходити по Одрі, доводив редакційний матеріал. Стаття газети Times викликала протести представників країн, які були б поглинуті в разі такої угоди, насамперед поляків, і Литвинов допускав, що британська пропозиція мала на меті заспокоїти громадську думку.
Радянці не хотіли брати участі в жодній британській грі із засудження сфер упливу. «Слід вважати небажаним, — стверджували вказівки для радянської делегації на Московській конференції, — щоб наші руки були зв’язані запропонованою декларацією, мета якої полягає в задоволені вимог поляків, турків та інших, які бояться нашого впливу у Східній Європі». На Московській конференції ухвалили декларацію чотирьох країн, у якій проголошувалося зобов’язання союзників спільно працювати над створенням міжнародної організації та висловлювалася обіцянка не застосовувати військову силу на звільнених територіях після закінчення війни. Сфери впливу не згадувалися в документі жодним словом. Радянці вважали це перемогою.
На конференції Молотов виступив проти британської ідеї формування на радянських кордонах комплексу федерацій менших східноєвропейських держав, заявляючи, що радянська громадська думка розглядала їх як новий санітарний кордон, спрямований проти СРСР. Він послався на заклик французького президента Жоржа Клемансо 1919 р. щодо створення союзу держав, що межують із Радянською Росією, щоб зупинити поширення комунізму. Хоч Молотов відхилив плани Східноєвропейських федерацій, він не став відмовлятися від сфер упливу як інструменту радянської зовнішньої політики. Те, що сфери впливу допоможуть організувати світ, який очікуватиме поширення комуністичної революції, було чільним засновком радянської політики впродовж Другої світової війни. Молотов нібито сказав Гітлеру, що «якщо соціалістичні та капіталістичні держави хочуть досягти згоди, то має бути поділ — ось ваша сфера впливу, а ось наша»[207].
Розділ 11
Розподіл Балкан
«Більше не буде потреби у сферах впливу, альянсах, балансі сил або якихось окремих союзах, за допомогою яких у нещасливому минулому країни прагнули гарантувати свою безпеку або просувати власні інтереси», — оптимістично писав Корделл Голл у своєму звіті про Московську конференцію міністрів закордонних справ, яка відбулася напередодні тегеранської зустрічі «Великої трійки». Заяву Голла цитувала стаття «Американська політика щодо сфер впливу», включена у підготовлений до Ялтинської конференції інформаційний бюлетень Державного департаменту. Подібні формулювання траплялися й у звіті Рузвельта перед Конгресом щодо результатів Ялтинської конференції. Вони були класичним прикладом вільсоніанського ідеалізму — сумішшю добрих намірів і видавання бажаного за дійсне.
Очільники Сполучених Штатів увійшли у двадцяте століття, як і лідери будь-якої іншої великої держави, із твердою вірою у принцип балансу сил та поділ світу на сфери впливу. Доктрина Монро, яка проголошувала перевагу інтересів США в Латинській Америці, слугувала символом віри зовнішньої політики США. Президента Теодора Рузвельта, переконаного прихильника сфер впливу та балансу сил, наприклад, анітрохи не стривожила японська окупація Кореї 1908 р.: оскільки Корея була занадто слабкою, щоб оборонити себе, жоден закон або угода не могли захистити її від могутнішого сусіда.
Усе це змінилося в часи президентства Вудро Вільсона, який в останні роки Великої війни став потужним речником повсюдного розчарування старими принципами міжнародної політики, на які назагал покладали відповідальність за початок конфлікту. Вільсонівські принципи знову взяли гору, коли Корделл Голл переміг Самнера Веллза у дискусії щодо світової організації миру. До осені 1943 р. вільсоніанське бачення нового світового порядку, позбавленого сфер упливу, запанувало в американському мисленні щодо міжнародних справ. Однак треба було знайти спосіб переконати решту світу, передусім американських партнерів по Великому альянсу, що сфери впливу слід викинути на смітник історії.
Одна із записок Державного департаменту у підготовленому для президента інформаційному пакеті Ялтинської конференції недвозначно свідчила, що, поки Сполучені Штати активно працювали над проектом світової організації безпеки, їхні союзники займалися поділом Європи. «Розвиток подій протягом останніх місяців, — писали автори записки, — вказує на те, що британський та радянський уряди фактично працюють за такою схемою [розподілу сфер впливу], про що свідчить радянська стриманість у Греції, а також командна робота в Югославії, де британці, здається, відчувають, що обставини складаються не на їхню користь. В Албанії, наскільки нам відомо, ніяких домовленостей не було, тож британці намагалися трохи випередити росіян. В Угорщині військові позиції росіян забезпечили радянському уряду перевагу, яку британці змушені були прийняти. Отримавши лише доволі нестійке «лідерство» у Греції, британці цілком могли відчути, що ця схема не розділяє сфери впливу справедливо та не захищає британські позиції в Середземному морі»[208].
Дванадцятого січня 1945 р. Максим Литвинов та Іван Майський відвідали прийом в американському
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ялта. Ціна миру», після закриття браузера.