треба сказати, що дами міста N. відзначалися, як і багато дам петербурзьких, незвичайною обережністю і пристойністю в словах і висловах. Ніколи не говорили вони: «я висякалась», «я спітніла», «я плюнула», а говорили: «я полегшила собі ніс», «я обійшлася за допомогою хусточки». Ні в якому разі не можна було сказати: «ця склянка або ця тарілка воняє». І навіть не можна було сказати нічого такого, що дало б натяк на це, а говорили замість того: «ця склянка негарно поводиться», або щось на зразок цього. Щоб ще більше ушляхетнити російську мову, половина майже слів була викинута зовсім з розмови, а тому вельми часто треба було вдаватись до французької мови, зате вже там, по-французькому, інша річ: там дозволялися такі слова, які були багато грубіші від згаданих. Отже, ось що можна сказати про дам міста N.. говорячи більш поверхово. Та коли заглянути глибше, то, звичайно, відкриється багато інших речей, але вельми небезпечно заглядати глибше в дамські серця. Отже, обмежившись поверхнею, будемо продовжувати. Досі всі дами якось мало говорили про Чичикова, віддаючи йому, проте, все належне в приємності світського поводження; але з того часу, як пройшли чутки про його мільйонство, знайшлися й інші якості. А втім, дами були зовсім не інтересантки; виною було слово «мільйонщик», — не сам мільйонщик, а якраз тільки слово; бо в самому звуку цього слова, поза всяким грошовим мішком, міститься щось таке, що діє і на людей негідників, і на людей ні се ні те, і на людей хороших, — одне слово, на всіх діє. Мільйонщик має ту вигоду, що може бачити підлоту зовсім некорисливу, чисту підлоту, не засновану на жодних розрахунках: багато хто дуже добре знає, що нічого не одержить від нього і не має ніякого права одержати, але неодмінно хоч забіжить поперед нього, хоч засміється, хоч скине капелюх, хоч напроситься насильно на той обід, куди дізнається, що запрошено мільйонщика. Не можна сказати, щоб ця ніжна прихильність до підлоти була відчута дамами; а проте у багатьох вітальнях почали говорити, що, звичайно, Чичиков не перший красуй, але зате такий, як слід бути мужчині, що будь він трохи товщий або повніший, це вже було б недобре. При цьому було сказано якось навіть дещо образливо про тоненького мужчину, що він більш нічого, як щось ніби зубочистка, а не людина. В дамських убраннях виявилося багато різних додатків. У купецькому ряду стався натовп, мало не тиск; утворилося навіть гуляння, до такої міри наїхало екіпажів. Купці дивувались, побачивши, як кілька штук матерії, що були привезені ними з ярмарку й не сходили з рук з причини ціни, яка здавалася високою, пішли відразу в діло й були розкуплені нарозхват. Під час обідні в однієї з дам помітили внизу таке руло[150], яке розтопирило сукню на півцеркви, так що присутній тут же пристав дав наказ посунути народові далі, тобто ближче до паперті, щоб якось не прим’явсь туалет її високоблагородія. Сам навіть Чичиков не міг почасти не помітити такої незвичайної уваги. Одного разу, вернувшись до себе додому, він знайшов на столі в себе листа: звідки й хто приніс його, нічого не можна було дізнатись, трактирний слуга озвався, що принесли, мовляв, і не веліли казати від кого. Лист починався дуже рішуче, а саме так: «Ні, я мушу до тебе писати!» Потім говорено було про те, що є таємне співчуття між душами; ця істина скріплена була кількома крапками, що зайняли майже піврядка; потім ішло кілька думок, вельми визначних своєю справедливістю, так що вважаємо майже за необхідне їх виписати: «Що життя наше? Долина, де оселилися скорботи. Що світ? Юрба людей яка не почуває». Далі писальниця згадувала, що змочує слізьми рядки ніжної матерії, яка, минуло двадцять п’ять років, як уже не існує на світі; запрошувала Чичикова в пустелю, залишити назавжди місто, де люди в душних мурах не користуються повітрям; закінчення листа бриніло навіть цілковитим розпачем і замикалось таким віршем:
Дві горлиці покажуть,
Де мій холодний прах;
Воркуючи, прокажуть,
Що вона сконала в сльозах.
В останньому рядку не було розміру, а втім це байдуже: лист був написаний в дусі тодішнього часу. Ніякого підпису теж не було: ні імені, ні прізвища, ні навіть місяця та дня. У post scriptum[151]було тільки додано, що його власне серце мусить відгадати, хто писала, і що на балу в губернатора, який має бути завтра, буде присутній сам оригінал.
Це дуже його заінтересувало. В анонімі[152] було так багато принадного й підбурюючого цікавість, що він перечитав і вдруге, і втретє листа і нарешті сказав: «Цікаво б, одначе, знати, хто б це така писала!» Одно слово, справа, як видно, зробилася серйозна; більше години він усе думав про це, нарешті, розставивши руки й нахиливши голову, сказав: «А листа дуже, дуже кучеряво написано!» Потім, само собою розуміється, лист був згорнутий і відкладений у шкатулку, в сусідстві з якоюсь афішею й запросним весільним білетом, що сім років зберігався в тому самому стані й на тому самому місці. Трохи згодом принесли до нього, дійсно, запрошення на бал до губернатора, — справа вельми звичайна в губернських містах; де губернатор, там і бал, інакше ніяк не буде належної любові та пошани з боку дворянства.
Усе стороннє було ту ж мить відставлено й відсунуто геть, і все скеровано на готування до балу; бо дійсно було багато спонукальних і під’южуючих причин. Зате, може, від самого створення світу не було вжито стільки часу на туалет. Ціла година була присвячена тільки на саме розглядання обличчя в дзеркалі. Пробувалось йому надати безліч різних виразів: то поважного й статечного, то шанобливого, але з деякою посмішкою, то просто шанобливого без посмішки; відважено було в дзеркало кілька поклонів у супроводі неясних звуків, почасти схожих на французькі, хоч по-французькому Чичиков не знав зовсім. Він зробив навіть самому собі безліч приємних сюрпризів, підморгнув бровою й губами і зробив навіть дещо язиком; одно слово, чого тільки не робиш, залишившись сам, почуваючи до того ж, що гарний, та до того ж будучи певний, що ніхто не заглядає в щілину. Нарешті він злегка плеснув себе по підборіддю, сказавши: «Ах ти, морданчик такий!» — і почав одягатись. Якнайбільш задоволений настрій супроводив його весь час одягання: надіваючи підтяжки або пов’язуючи краватку, він човгав ногою і вклонявся з особливою спритністю