Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Лорд НоʼКсаріс провів мене на другий поверх.

— Прошу, — відкрив він переді мною двері.

— Дякую.

Я пройшла в кімнату, ковзнувши поглядом по вишуканому інтер’єру, і зупинилася біля ліжка, обертаючись до ректора. Він все ще стояв у дверях, не поспішаючи йти, і спостерігав за мною з тим легким, майже невловимим натяком на усмішку.

— Вам точно не потрібна моя допомога? — його голос був оксамитовим, спокійним, але в ньому відчувалася ледь помітна гра.

Я примружила очі.

— Ви так граєте зі мною?

— А ви дозволяєте? — він нахилив голову, ніби вивчаючи мою реакцію.

Я хмикнула, схрестивши руки на грудях.

— Дякую, але ні. Я чудово впораюся сама.

Райвен ліниво провів пальцями по дверній рамі, його темні очі спалахнули коротким відблиском зацікавлення.

— Це добре. Хоча… ви ж розумієте, що коли будете кликати мене в думках, я це почую.

Я закотила очі.

— Я не буду вас кликати.

— Подивимося, Селесто, — його голос став нижчим, майже шовковим, а потім він, нарешті, відступив назад, зачинивши за собою двері.

І тільки коли я залишилася одна, зрозуміла, що стою, притримуючи руку на зап’ясті, де все ще відчувалося ледь вловиме поколювання від татуювання Аль-Хе.

І що це взагалі таке з великим спадкоємцем Безодні? Яку гру він веде?!

Я оглянулася.

Гостьова кімната на другому поверсі була просторою, але водночас затишною. Нічого зайвого—тільки бездоганний баланс вишуканості та функціональності. Високі вікна з важкими темно-синіми портьєрами пропускали мінімум світла, створюючи атмосферу спокою. Уздовж стін тяглися книжкові полиці, заповнені фоліантами в дорогих палітурках, а в центрі кімнати стояло масивне ліжко з темного дерева, застелене оксамитовою ковдрою глибокого сапфірового кольору.

На одній зі стін висіло велике овальне дзеркало у срібній оправі, виграване витонченими візерунками, що нагадували руни. Від нього йшов слабкий, майже непомітний магічний відблиск. Біля каміна, у якому тихо потріскували вуглинки, розташувалося зручне крісло, а поруч стояв столик із набором чаю та невеликим срібним дзвінком для виклику слуг.

Ванна кімната була не менш вражаючою. Великі мармурові плити, чорні з білими прожилками, відбивали м’яке світло магічних ліхтарів, що плавали під стелею, наче світлячки. Посередині розташовувалася ванна — глибока, витесана з єдиного шматка темного каменю, вода в якій мерехтіла, ніби в ній плавали зірки.

На різьблених полицях уздовж стін акуратно стояли кришталеві флакони з есенціями, ароматичними маслами та відварами. Повітря наповнював ледь вловимий запах жасмину та сандалу. Було видно, що ця кімната не просто місце для омовіння, а справжній куточок відпочинку та відновлення.

Я провела рукою по холодному каменю ванни, спостерігаючи, як по воді розходяться легкі сріблясті хвилі.

Від такої краси аж подих захоплювало, адже я ніколи не бачила подібного.

Згадала, що в Онуарку ми жили дуже скромно, якщо не сказати бідно.

Я повільно розстібнула ґудзики на формі, відчуваючи, як тканина, просякнута пилом, потом і… слизі, неприємно липне до шкіри. Фу, краще про це не думати.

Зітхнувши, я стягнула з себе брудний одяг і дозволила йому безсило впасти на підлогу, ніби він теж втомився від усіх сьогоднішніх пригод. Тепла пара огорнула мене легким серпанком, торкаючись оголеної шкіри, і я відчула, як напруга, що здавалася вічною, почала поступово танути.

Зробивши крок уперед, я занурилася у воду — приємно гарячу, майже обпалюючу, але водночас таку заспокійливу. Вона огорнула мене, змушуючи м’язи розслабитися, а тіло — піддатися цій несподіваній розкоші. Я відкинула голову назад, відчуваючи, як волога обіймає мене з усіх боків, змушуючи забути про все, що сталося за цей день.

Серед ароматів я вловила тонкі нотки темного жасмину та чогось невідомого, глибшого, майже магічного. Вода ніби сама підлаштовувалася під мене, огортала, пестила, затягувала в приємне забуття.

Я заплющила очі й дозволила собі вперше за довгий час просто… розслабитися.

Я лежу у воді розслаблена, майже забула про все, коли раптом…

— Сподіваюся, я не заважаю?

Його голос — низький, майже муркотливий — змушує мене різко розплющити очі. Серце пропускає удар, а потім починає несамовито гупати. Я завмираю, не знаючи, що робити — повільно опуститися глибше у воду чи закричати, вимагаючи негайно покинути кімнату?

Райвен стоїть у дверях, не перетинаючи поріг, але його погляд… О, він явно не відводить очей. На його губах грає легка, майже невловима усмішка.

— Ти… що… ти тут робиш?! — хапаючись за краї ванни, шиплю я.

— Хотів переконатися, що з тобою нічого не трапилось, ти не чула, коли я кликав. — Він робить вигляд, що абсолютно спокійний, але я бачу, як кутики його губ ледь смикаються, стримуючи усмішку.

— Я… я в порядку! Дуже в порядку! Більше ніж! — поспішно відповідаю, ще глибше занурюючись у воду.

— Радий чути і…бачити, — він нарешті хмикає і, здається, отримавши бажане, відступає, але перед тим як вийти, додає: — У спальні, на ліжку на тебе чекає темний костюм. Не змушуй мене довго чекати.

Двері тихо зачиняються, а я так і залишаюся у воді, втупившись у місце, де він щойно стояв.

О Вищі… Ну все, тепер розслабитися точно не вийде.

****

— І це ви називаєте костюмом?! — я була розгнівана, роздратована. — Це занадто відверто!

У дзеркалі на мене дивилася зовсім інша версія самої себе—зухвала, небезпечна, майже… спокуслива.

Темний костюм облягав кожен вигин мого тіла, ніби друга шкіра. Глибокий виріз починався з пупка, а тонкі срібні ланцюжки, що перепліталися на плечах і спині, створювали ефект тендітності, яка була оманливою.

Тканина була гладкою, м’якою, але водночас пружною, підкреслюючи тонку талію та вигини стегон. Довгі рукави облягали руки до зап’ясть, де з тонкої тканини виривалися срібні узори, що нагадували древні руни. Високий розріз на стегні дозволяв вільно рухатися, але водночас відкривав занадто багато оголеного тіла.