Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Чорні обтислі штани доповнювали образ — тонкі, майже як шкіра, з вишуканим орнаментом з темного оксамиту, що ледве проглядався на світлі. А чоботи — довгі, зі шнурівкою, з тонкими, але смертоносними підборами—завершували цей провокаційний образ.

Я виглядала так, наче збиралася не просто в гості до відьом, а на бал хижаків, де сама могла стати здобиччю…

— Міс Селесто, ви піддаєте сумніву мій смак?!  — ображено пискнув старий скелет.

Навіть не хочу думати на тему: «Скелети можуть ображатися? Теорія і практика».

— Сер Анджелусе, це не костюм, це… це злочин проти пристойності! — я розвела руками, показуючи на себе.

— Міс Селесто, — скелет склав руки за спиною, а його череп нахилився трохи набік. — Я обирав цей наряд, виходячи з вашої природної грації та… хм, форм.

— Форм?! — я аж підстрибнула. — Ви взагалі бачили, що тут твориться? Мій виріз починається десь біля пупка, а цей розріз… ну ви серйозно? Ще трохи — і мені доведеться представитися відьмам без знайомства!

Сер Анджелус театрально зітхнув, хоча легенів у нього, на секундочку, не було.

— Панно, я служу родині Но’Ксаріс уже понад три століття і запевняю вас: цей наряд відповідає вишуканому смаку мого господаря.

— О, то це означає, що його вбрання ви теж підбираєте? — я примружила очі.

Скелет ніби завагався.

— Хм… Е-е-е… У більшості випадків, так.

Я схрестила руки на грудях.

— І що, лорд НоʼКсаріс теж носить щось таке… відверте?

— О, ні, лорд НоʼКсаріс віддає перевагу класиці, хоча я певен, що на ньому подібне вбрання виглядало б не менш ефектно.

Уявлення ректора у цьому костюмі прийшло настільки яскравим, що я мало не вдавилася сміхом.

— Гаразд, добре, я вдягну це, але тільки тому, що у мене немає вибору, — нарешті здалася я, і зловтішно уявила, як ректор відреагує на мою появу в цьому костюмі а-ля Сама Невинність.

— Саме так, міс, саме так, — скелет чемно вклонився. — І повірте, всі будуть у захваті.

— Від мене чи від мого костюма?

— Хіба є різниця?

Я закотила очі, але сер Анджелус уже гордо випростався і рушив до дверей, бубонячи собі під ніс:

— Піддавати сумніву мій смак… Ну треба ж!

Я зробила глибокий вдих, поправила цей… хм… «костюм» і гордо вийшла у вітальню.

Райвен стояв біля каміна, і коли його погляд ковзнув по мені, я побачила, як він буквально завмер.

Очі небезпечно звузилися. Він повільно перевів погляд з мого декольте на розріз на стегні, потім знову підняв його до мого обличчя.

— Це що… таке? — його голос був хрипким, ніби він тільки що проковтнув пісок.

Я мило кліпнула очима.

— Костюм черниці, хіба не видно? — я зробила круговий рух стегнами, ніби демонструючи всю «чудовість» цього творіння. — У вашого дворецького неймовірний смак, думаю, що мені потрібно запитати в нього, чи може він зшити новий варіант форми Академії.

Райвен здригнувся, як від удару блискавки. Мені здалося, що навіть око сіпнулось. Так йому і треба.

— АНДЖЕЛУС!!!

Вперше я почула, щоб він кричав.

Ледве встигла підняти руку, щоб прикрити усмішку, як двері відчинилися, і з’явився сам винуватець.

— Господарю, я тут. — Анджелус елегантно вклонився.

— ЩО. ЦЕ? — ректор широким жестом вказав на мене.

Скелет випрямився, гордовито змахнув уявним плащем і спокійно відповів:

— Це вишуканий костюм, що підкреслює грацію та шляхетність міс Селести.

— Це… — Райвен зціпив зуби, ніби намагався стримати нецензурну лексику. — Це ганьба, а не костюм!

— О, ні, мій лорде, це мистецтво, — скелет зробив плавний жест рукою, ніби знімав уявний капелюх.

— Це провокація!

— Це стиль.

— Це… це… — Райвен відчайдушно провів рукою по волоссю.

Я не витримала і розсміялася. Так, Селесто, серйозність, тільки серйозність. Я стояла, «наївно» кліпала і була «в захваті» від свого костюму спокусниці.

— Скажіть, лорде-реторе, правда ж, мені дуже пасує?

Він різко повернувся до мене.

— Зараз ти переодягнешся.

Я схрестила руки на грудях, і тканина костюма небезпечно натягнулася. Райвен різко відвернувся.

— Ні, не можу, бо мені немає в що переодягатися.

Він глибоко вдихнув, ніби збирав усі сили, щоб не вбити когось прямо тут і зараз.

— Це не обговорюється.

— Ну, тоді доведеться мені навідати рід Морвейнів у грязній і подертій формі Академії, — я знизала плечима, а голос мій був такий засмучений.

— Я її вже спалив, міс Селесто, — допоміг сер Анджелус.

Райвен на секунду заплющив очі, ніби молився про терпіння.

— Анджелус…

— Так, мій лорде?

— Молися за свою безсмертну душу.

Скелет хихикнув.

— Але ж у мене її немає…

— ТОБІ ТИМ ГІРШЕ! Принеси мій плащ для Селести і швидше!

Мені здалося чи скелет здригнувся?

— Слухаюсь, мій господарю.

Я не витримала і засміялась, але коли Райвен Но’Ксаріс рушив у мій бік, бажання сміятися різко відпало, а його темний, важкий погляд змусив мене забути, як дихати.

— Смішно тобі? — його голос був глибоким, майже муркотливим, але в ньому відчувалася прихована загроза.

Він зробив ще один крок, і між нами залишилося зовсім мало простору. Я змушена була задерти голову, щоб подивитися йому в очі.

— Досить смішно, враховуючи, що навіть скелет боїться вашого гніву, — я гордо підняла підборіддя, хоч серце й билося надто швидко.

— А тобі не страшно? — його голос опустився до небезпечного шепоту.

— Ні, — відповіла я, хоч це була напівправда.

Його губи скривила легка, майже хижа усмішка.

— Даремно.

Його пальці торкнулися мого зап’ястя там, де темніла мітка Аль-Хе. Доторк— і все всередині мене здригнулося.

— Або ж ти надто зухвала, або надто дурна, щоб не боятися мене, — прошепотів він, нахилившись до мого вуха.

Я відчула, як мене охоплює тепло, але змусила себе не піддатися цьому.

— Або ж я просто знаю, що ти мені нічого не зробиш, — мій голос звучав рівно, хоч серце і вистукувало у грудях надто швидко.