Читати книгу - "Одного разу…"

На кордоні пізно вночі наш вагон розібрали на запчастини – в буквальному розумінні. Разом із прикордонниками прийшли хлопці в робочих комбінезонах із електровикрутками й завзято почали розгвинчувати стіни та стелю. За годину наполегливої праці з нашого та сусіднього вагона, на очах вражених пасажирів, повиносили… 50 мішків сигарет, що були запхані не лише в стіни, але й у деякі матраци.

Тобто – все почалося з контрабанди.

…А на Варшаву, як співалося в популярній пісні 60-х, «падав дощ». Нас зустріли й повезли в готель, оголосивши, що з «носа» належить віддати за двомісний номер по 90 доларів, за одномісний – 150. І що ці гроші вже люб’язно за нас проплатили наперед, отож хоч-не-хоч, а мусиш поселилися і мусиш віддати бакси.

Це трохи всіх нас здивувало, адже в мене були зовсім інші (і, як виявилося, хибні) уявлення про подібні заходи. Якщо це КНИЖКОВЕ свято, думала я, то на ньому мають бути хоча б зо двадцять-тридцять, а то й більше, знаних українських письменників, купа видавництв і величезна кількість різних книжкових заходів у великих залах. Але про які зали йдеться, якщо… не було перекладачів? Власне, вони були й не потрібні, адже письменники, котрі мали презентації, проводили їх у невеличкому залі при експозиції – для самих себе й десятка своїх співвітчизників. Власне, з письменників я бачила лише Марічку Матіос, Юрка Покальчука, Галину Тарасюк. Десь на горизонті, далеко поза межами української експозиції, з’являлися ті, хто давно зробив прорив до Польщі й почувався там, як риба у воді. Вони, оминаючи державний стенд, активно вантажили пачки з новими книжками, презентували їх у великих залах, зустрічалися зі своїми закордонними шанувальниками. І чхати хотіли на те, що відбувається на першому поверсі під синьо-жовтими прапорами.

У принципі, це з їхнього боку було мудро.

Я ж весь час вирішувала, чи потрібні мені ці міжнародні збіговиська й навіщо? Щоб поставити на крилі літака ще одну «зірочку» – «Учасник міжнародного ярмарку у Варшаві»? Звучить? Як брязкіт консервної бляшанки, прив’язаної до котячого хвоста. Після цієї поїздки я зробила кілька висновків. Ось вони. Доки у нас не буде літературних агенцій (що, в принципі, могло б стати потужним бізнесом, враховуючи цікавість до української сучасної літератури в світі), тим із письменників, хто не має особистих контактів за кордоном, на таких помпезних заходах нема чого робити, крім того, щоб бути державною «ширмою». Цю думку підтвердила й польська перекладачка, з якою я випадково познайомилася на Варшавському ярмарку. По-друге, державні установи – це потужна і незламна СИСТЕМА, котра працює лише на себе. Тому письменників було мало, а натомість був грандіозний концерт за участю сотні (може, і більше) артистів та величезний «фуршет» після нього. У привітанні віце-прем’єра з гуманітарних питань не прозвучало жодного імені письменника, проте ми дізналися, що книговидання у нас шалено розвивається. Хотілося додати: але без жодної підтримки держави. Швидше – навпаки…

А найголовніший висновок: справжня література та її лідери мають завжди бути в опозиції до будь-якого, навіть найпрогресивнішого, державного устрою. Це природно і нормально. Інакше суспільство застрягне в болоті, розучиться думати і стане зомбованим стадом.

Кінець цитати…

Мій перший Форум, або Як я перемогла Пауло Коельйо

…потрапити до Львова на Форум Видавців хоч раз у житті мусить кожен!

Часом, розмовляючи з кимось про те, що в Україні «мало читають», я ловлю себе на думці, що використовую останній аргумент Михайла Самуеловича Паніковського, і кажу: «Їдьте, Шуро, у Львів!» Обов’язково – у вересні. І сходіть на Коперника. І ви побачите там шалені черги, але не за ганчір’яним мотлохом, а за книжками. Адже Львівський Форум – це одне з небагатьох інтелектуальних свят, де можна зустріти лише своїх – чужі тут просто не ходять. А якщо і промайнуть у супроводі телекамер, то лише саме для цих телекамер, щоб із обізнаним виглядом потицяти перстом в обкладинку класика зі шкільної програми.

Але саме тут можна побачити й усвідомити: скільки ж тут своїх! Тих, хто ЧИТАЄ книжки. Адже у звичайному буденному режимі вони розчиняються серед інших, мов цукор у воді. А тут концентрація сягає такої щільності, що доводиться добряче попрацювати ліктями, аби пробитися до видавничих стендів.

І, відверто кажучи, саме це мені й подобається на Форумі! Ось ця концентрація інтелектуалів на один квадратний метр.

Мій перший Форум (здається, це був 2004 рік) був схожим на…

На що?

На «перший раз – у перший клас», на випускний вечір, на перше побачення, перше весілля, а також – на держіспит і перше попередження інспектора ДАІ.

Одне слово, на все те, що викликає жах і захват водночас, а потім ніколи не повторюється, як, власне, все те, що відбувається уперше…

Моя перша книжка також більше ніколи не повториться. Вона давно вже існує в зовсім інших виглядах, навіть має одну престижну відзнаку.

А тоді це був маленький «пробний» покетбук розміром з долоню, виданий у Львівському видавництві «Піраміда» (низький уклін!) – «Ранковий прибиральник».

Слова, яких доти не знала, що воно таке – «автографсесія», «презентація» – стукали в скронях, як «Ленінградська симфонія» Дмитра Шостоковича, без переможної кульмінації.

Дійсно: до стенду, де я сиділа, мов наречена, вирядившись у білий костюм, за кілька годин підійшло людини зо дві. (До речі, обіцяю: хто принесе цю книжечку з моїм підписом того року – отримає приз!) Сором і жах…

А сама презентація мала відбутися в етнографічному музеї – одна на трьох: з Богданом Жолдаком і Володимиром Єшкілевим. Можливо, нині хлопці образяться, але засвідчую: представників видавництва вкупі з нами була така сама кількість, як і «вдячних слухачів» у залі.

Двоє з них – Леся Воронина і Марина Муляр – були з боку «нареченої», решта – чоловік зо п’ять, певно, були друзями хлопців.

Нічого, виступили, оком не змигнувши! Адже в нас було чудове виправдання: саме в цей час мав презентацію сам Пауло Коельйо!

Черга до нього розтягнулася аж по всій довжині вулиці Коперника. І усвідомлення того, що десяток божевільних ентузіастів прийшли саме до нас, а не потонули у вирі прихильників великого Пауло, ми вирішили вважати неабияким досягненням.

– Роздобудя,