Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

– До буцегарні б їх, там би й дізналися, – відповів другий, чия руда борода була підстрижена охайною еспаньйолкою.

– Таки розуміють! – стрепенувся Омелько. – А що його дознаватися? Запорожці ми, хіба не помітно?

– Помітно. У тому й справа, що помітно. Але вашого брата тут не жалують і недаремно. Не знаю, чи його ясновельможність захоче з вами говорити.

– Схоче, коли дізнається, у чому справа.

– І в чому ж?

– А от це, голубе, не твого розуму діло.

– Ну то так тебе тут приймуть! – набундючився вартовий.

У цей час за спинами заторохкотіло, зацокало по бруківці кованими копитами, і до широких сходів ратуші підкотився багатий, оздоблений срібними бляшками і майстерною різьбою ридван у супроводі ще чотирьох кірасирів, які були точними копіями перших двох. Не враховуючи хіба кольору борід і того факту, що ці були на конях. Один з жовнірів швидко скочив на землю і підбігши відчинив дверцята карети.

Неквапно, всім своїм виглядом виказуючи власну значимість, з ридвана зійшов високий і досить огрядний шляхтич у шитому золотом каптані, блискучому оксамитовому плащі і широкополому капелюсі, з якого звисали цілі грона страусового пір'я. Коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Конєцпольський добре знав собі ціну і виказував це оточуючим за будь-якої нагоди. Не поспішаючи, він попрямував сходами до дверей ратуші повз охоронців, які виструнчились, немов на параді. На запорожців кинув короткий погляд і в його погляді було не більше цікавості, ніж у погляді кота, що спекотного полудня розвалився на сонці.

Але на Омелька це не справило враження.

– Ваша милість! Дозвольте звернутися з нагальним питанням, здолались-бо немалий шлях задля цього за велінням кошового отамана Війська Запорізького Низового.

Конєцпольський повільно повернувся і оглянув запорожців ще раз. Іван відмітив, що зацікавленості в його очах не побільшало.

– Хто ці люди? – запитав він польською в охоронця.

– Не можу знати, ваша ясновельможність! – відчеканив кірасир.

– Чого ж вони тут забули? – голос коронного гетьмана набув дратівливих інтонацій.

Охоронець лише розвів руками. Зате четвірка жовнірів, які прибули разом з Конєцпольським, наблизились до запорожців, тримаючи правиці на руків'ях шабель. їхні обличчя не віщували козакам нічого доброго – звичайні хорти готові кинутися на будь-кого, якщо на того вкаже перст господаря. Іван поглянув на Омелька. У грудях сколихнувся неспокій за курінного – раптом ляхи признають у ньому Чорного? Долю колишнього реблізанта в такому разі буде вирішено. А заодно й долю самого Івана…

– Пане гетьмане! У мене лист від кошового отамана і гаман із золотими, що їх військова казна шле вам у подарунок, – спокійно вимовив Омелько.

Вираз обличчя Конєцпольського одразу ж пом'якшав, ніби відтанув.

– Візьміть у нього зброю і пропустіть, – кинув він жовнірам.

Один з охоронців, очевидно, старший, простягнув руку, очікуючи, поки Омелько віддасть шаблю і пістолі, які стирчали з-за його шалевого пояса. Курінний неквапом відшпилив піхви з турецьким клинком і простягнув Богунові.

– Гляди вас потім… – пробурмотів він собі під ніс. За шаблею послідкували і пістолети, які Іван спритно закинув у пусті кобури при своєму сідлі.

– Зачекаєш мене в корчмі. Тій корчмі, що ми проїздили. Сходи до низу, голова кабаняча над дверима. Пам'ятаєш?

Богун одразу ж пригадав низенькі двері погреба з облізлою головою вепра над ними і брудними сходами, що вели донизу. Туди, звідкіля йшов міцний дух прокислого вина, тютюнового диму і підгорілого смальцю.

– Добре, – знизав він плечима і хотів вже їхати, коли його увагу привернув жіночий голос. На диво знайомий голос. Іван рвучко повернув голову.

Говорили крізь відхилені дверцята ридвана:

– Дядечку, коли ви закінчите ваші справи, ми з Беатою воліли б проїхатися у вашому товаристві верхи по лісу. Я маю надію, що ви не забули власної обіцянки?

Богун відчув, як у грудях пораненим птахом затріпотіло серце. Невже вона? Неймовірно! Конєцпольський, дядечку… Хто вона? А може, це лише гра уяви? Надлюдським зусиллям волі він поборов бажання під'їхати ближче і зазирнути у щільно завішений важкими лундишевими завісками ридван. До тямки привів рипучий голос Конєцпольського:

– О ні, люба моя, я добре все пам'ятаю. Але… Я не впевнений, що відшукаю вільний час. В усякому разі, обіцяю, що буду намагатися.

– Дядечку! Ви геть забуваєте про свою родину за вашими справами.

– Це не так, мила Ганнусю. Але всі ми мусимо тратити багато часу на служіння батьківщині! – з пафосом вимовив Конєцпольський, і при цих його словах у очах Омелька заграли сміхотливі вогники. Гетьман продовжив: – Якщо я все ж не встигну владнати всіх справ, відряджу опікуватися вами пана Сапєгу – мого славного, не дивлячись на молодість, військового товариша.

– Дядечку Станіслав!

– Що, люба? Невже товариство юного княжича вам менш приємне, ніж моє?!

– Ви нестерпні!

– Ну що ти, я ж казав, що буду намагатися встигнути особисто, але…

– Ніяких але!

Конєцпольський кинув нетерплячий погляд на запорожців і перевів його на розчинені двері ридвана.

– Добре. Очікуйте на мене вдома, – і він махнув рукою жовнірам, – їдьте до замку.

Блискучі постаті кірасирів швидко зайняли свої місця попереду і позаду екіпажу, кучер цвьохнув батогом, і ридван з торохкотінням покотився через площу геть від ратуші. Богун ще деякий час проводив поглядом кавалькаду, після чого торкнув коня і неспішно поїхав слідом. Він ще не знав, що робитиме і для чого, власне, їхав за володаркою знайомого голосу, але вже не міг зупинитися і жадав лише одного – побачити її хоч здалеку, дізнатися, де вона мешкає, а далі хоч би що…

Проминувши кілька вулиць, ридван виїхав на широку, вимощену бруківкою алею, яка поросла обабіч старезними дуплавими липами. Алея скоро пішла вгору і вихопилась на волю з плутанини міських вулиць. Тут будівлі вже не тиснулися докупи, як у центрі Гірського кварталу і поблизу цитаделі, здіймаючи вгору високі дахи, розділені вуличками, на яких подекуди можна було доторкнутись розставленими широко руками протилежних стін. Розсунувшись, будинки давали подорожньому нагоду милуватися краєвидами живописного подільського міста. І краєвиди були вартими уваги! Червона черепиця й почорніла ґонта дахів поступово переходила в бастіони та редути міських укріплень, що їх саме обновлювали і посилювали у зв'язку з рішенням коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського перемістити до Бару свою офіційну резиденцію. Роботами особисто керував відомий будівничий Кодацької фортеці Гійом Лавассер де Боплан. Охайна трава на тих укріпленнях, яких ще не торкнулись лопати землекопів і руки каменярів, красномовно вказувала на те, що мирне життя вже досить довгий час не порушувало свого неквапного