Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Усі ВОНИ, ті, з ким я ділила роки навчань, не знали різницю між голодом і ситістю, не могли знати, і тому серед НИХ я була іншою. Не мусила забувати, що я — Леонора. І що десь там, під нашаруванням наших навичок, у мені, мов чотири голки, сидять Петро, Сергій, Анастасія і Ліза-Марія.
У НИХ такого багажу і бути не могло. Всі вони були безрідними!
А я не повинна забувати, що Петро і Сергій, яких мушу не впізнати при майбутній зустрічі (та й навряд чи дійсно впізнаю!), мусять стати водієм і садівником у моїх угіддях, Анастасія — покоївкою в замку, а Лізі-Марії дістанеться якась роль з мінімальним навантаженням. Яка — я ще не знала. Але якщо моїм чоловіком стане шейх, я візьму її на роль доглядальниці за акваріумними рибками…
— Якщо цього не станеться, — попереджала мене наостанок Ліза-Марія, — якщо всі мої сподівання і клопоти зійдуть нанівець через твою гординю, ми всі проклянемо тебе! І ти ніко ли не зможеш спати спокійно. Ми встанемо до тебе з могил!
Я б цього не хотіла…
Але чи зможу я виконати це завдання? Чи достатньо в мені краси і розуму? Чи зверне на мене увагу найбагатший з перших гостей нашого першого балу? І що буде далі? Що буде далі, коли я поїду звідси в білій кареті?
Чи вистачить мені знань, які я набула тут?
Мені треба було знати про це більше, ніж іншим.
Мені треба було бути бездоганнішою, ніж інші. І не привертати до себе надто багато уваги.
Уже рік, як мене трусить від однієї думки, що скоро, зовсім скоро ми опинимось в бальній залі! І якщо інші говорять про це з величезною часткою романтики і приємних очікувань, то мене все більше охоплює страх. Мені потрібен найбагатший, найкращий. Той, хто за моїм проханням візьме на службу водія і садівника, покоївку і доглядальницю за рибками…
Але я боюся.
Боюся, що він підійде не до мене.
Озу, Рів, Іта та Мія мене не хвилюють. Я знаю, що краща за них, незважаючи на те, що вони гарні з гарніших. Тут всі гарні. Інших просто НЕ БЕРУТЬ! Але ці дівчата, на яких я завжди дивилась як на конкуренток, мене не обходять — вони надто запрограмовані. Вони можуть належати будькому, адже ці «будь-хто» все одно люди не прості. А от щодо «шейха» — тобто найзаможнішого і найкращого, ось тут мене запросто може обійти лише одна — Пат.
Пат, як на мене, не просто гарна.
Вона навіть і не гарна за тими параметрами, котрі ми вимірювали лінійкою на своїх обличчях: стільки-то сантиметрів відстані між очима, стільки-то — від чола до підборіддя за шкалою італійських художників часів Ренесансу чи пропорціями грецьких богинь.
У неї жодні параметри не збігаються з еталонами! Тому вона весь час намагається ходити зі схиленим обличчям, соромлячись своєї недосконалості. Але лише я бачу, що ця недосконалість — її головний козир. Вона, ця Пат, уся вміє світитись! І, ніби соромлячись цього, завжди зіщулюється, вдає з себе найгіршу!
Але це мені на руку. Адже якщо з таким схиленим обличчям вона стоятиме на балу, то я буду спокійна. А якщо ні?
Адже останнім часом вона поводиться дивно. І очі в неї через якусь невідому хворобу весь час сяють, аж боляче дивитися.
Хоча про це і мова: Пат, зі своїми неправильними параметрами, завжди чимось відрізнялась від інших. Полізти на дах бальної зали — її ініціатива. Ніхто б до цього не додумався!
Я спостерігаю за нею давно. І знаю, що вона також спостерігає за мною. Знаю, що нас об’єднувало і те, що ми обидві спостерігали за Тур, коли та ще вчилася разом із нами.
А можливо, все інакше: спостерігаючи за Тур, коли наші погляди — захоплені, сповнені любові і захвату — схрещувались на її обличчі, ми і почали спостерігати одна за одною, об’єднані загальним захватом. Тоді я зрозуміла: Пат теж приховує заборонені емоції.
Мої спостереження мали трохи інакшу природу, ніж у Пат: я вчилася бути кращою за Тур, кращою за Пат, кращою за всіх інших. Дякувати Богу, що Тур була старша, а це означало, що ми з нею не конкуренти.
Тепер, коли Тур немає і що з нею — достеменно не відомо, я всім єством відчуваю, що Пат — єдина, хто може зі мною позмагатися у «бальних перегонах». Хоча вона цього не розуміє.
Вона ж вважає себе негарною!
Вона сама якось сказала, дивлячись в люстерко, що у неї надто довгий ніс, надто великі вуста, надто високі вилиці, надто випуклі очі, надто високе чоло і… смішні вуха.
Я не стала сперечатися.
Співчутливо кивнула у відповідь. І подумала, що вона має рацію: все в ній «надто». Але, дурна, дурна, нехай вона цього ніколи не зрозуміє!
…Пані Вихователька каже, що я мушу першою відвідати її в лазареті — такий порядок: доглядати за хворими колежанками, щоб вони ніколи не залишалися самі. Я якраз приймала сонячні ванни.
Природна засмага мені до лиця, хоча тут вважають, що ми мусимо бути блідими. Але я з цим не згодна! Я хочу бути яскравою, відрізнятися від інших на Літньому балу, який має відбутися зовсім скоро.
Але нічого не вдієш, доводиться одягнутися і йти до лазарету, йти до Пат.
Я тихо заходжу в палату і бачу, що вона лежить, мов мертва: навіть руки схрещені на грудях. Волосся збите і скуйовджене, розкидане на подушці. Простирадло натягнуте аж до підборіддя. Бліда, під очима — синці. Ані руху.
Мені навіть здається, що вона померла. Але я не кваплюся побігти з цим повідомленням до пані Виховательки.
Я обережно сідаю на край стільця, ніби нічого не сталося, відкриваю книжку і поверх сторінок час від часу поглядаю на бездиханне тіло.
Скільки це триває, не знаю.
Страх минає.
В палаті тиша.
Страх переходить у цікавість.
Я низько схиляюсь над її обличчям, намагаюсь вловити дихання, а вловлюю лише дивний запах, якого ніколи не чула: щось схоже на запах від нашого шкільного автомобіля.
Я роздуваю ніздрі, щоби краще збагнути — чи той це запах. А може, так пахнуть небіжчики? Я дивлюсь на неї — обличчя в обличчя, і раптом вона розплющує очі.
Ох!
Мені ніяково.
Я сахаюся.
Вона прискіпливо оглядає мене.
Моя присутність
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліцей слухняних дружин», після закриття браузера.