Читати книгу - "Вічник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
... Не рівняй себе з иншими. Ти є ти...
... Піддайтеся всьому, що вас розпинає. Бо то – спасіння... А розпинання будуть. І будете пасти звірів, бо люди не дадуться. І мало їм буде, ясновидцям темряви, гори нерукотворної. Принесуть Голгофу і сюди. І мало буде одної Голгофи, носитимуть її з окраїни в окраїну. Та згладиться врешті й вона, як усе згладжують руки Майстра. І урветься ланц, кутий ненавистю й гріхом. І впаде глуха кошара, і розділяться отари. І з упослідженої окраїни постане Украйна – кріпка, пишна і благодатна, як новий Єрусалим. Бо так ведеться, що хромий віл стає першим, коли череда повертається. Та до того перейти належить не один чорний ліс...
... Що приймеш, те матимеш. Якщо втратиш, матимеш удвічі...
... Приховуй добро, що робиш, зате відкривай те, що доброго роблять инші...
... Полишай дім страху. Будуй собі дім любови... Як листя кукурудзяне обнімає качан, так любов обніме тебе. А як дозрієш, то вилущить з тебе добірне зерно, і замісить муку, і спече хліб Життя для бенкету Вічности...
... Дім твоєї душі – твій храм, двір твій – твої небеса, праця твоя – твоя молитва. Не розділяй їх. Нехай у молитвах буде те, що ти робиш, чим живеш, з ким живеш. Тоді сподіванки і будуть твоєю молитвою. Тоді тіло буде підперте духом, а дух – звеселений здоровим тілом...
... Життя щоденно щось дарує тобі. Даруй і ти. Шукай кому і чому віддавати себе. Твоїми руками говорить великий Даритель. Сад віддає плоди, аби відновитися. Корова дає молоко, аби жити. Квітина дарує свій мед бджолі, аби стати плодом. Віддаровуй і ти набуте – і матимеш вічно...
... Люби весну радости, та приймай і зиму печалі. t Смакуй мед здоров'я, пий вино насолоди, та не відвертай уст від гіркого трунку, коли в час боли піднесе тобі Лікар...
... Твої руки не твої руки, твоя голова не твоя голова, твій хист – не твій хист. Се дано тобі для служби...
... Не шукай самого себе – тебе давно знайшли. Ти там, де належить тобі бути. Чи серед людей, чи серед вовків, чи серед дерев. Ти вдома...
... І коли замкнуться твої очі, серце лишиться відкритим...
... Заповідаю вам сей ліс, упокорений, намолений і надиханий. Заповідаю його чари і його багатства. Там, де черлений вовк п'є, тече черлена вода. Спраглий нап'ється, а розумний великий хосен матиме...»
Я й досі тримаю в пам'яти ті коротенькі дрібки розмислів. Ніби й ні про що вони не повідали, та лягли на мою душу, як небесна роса. Зчитуючи ті прописи, я наче розпізнавав довкола знаки, карбовані Майстром. Як живі ясні світлячки в глухому терновищі.
Який дух подвизався в печерній ямі? Яка криниця людської мудрости точила звідти?
Раненько я вклонився ще раз тій катакомбі, поклав на порозі свічку. І ховав від вітру в долонях пломінчик, доки він не вигас. Він грів не стільки мої руки, скільки серце. Воно наповнялося призабутою радістю синівства. Я не знав імени схимника, та хіба се щось важило. Я бачив, відчував подвижництво його земного переходу. Мабуть, се був чернець, про якого згадував Ружічка.
Дивовижним було те, що я ніби ступав у його слід. Чи се був випадковий збіг? Чи його дух, що витав над лісом, напоумлював мене? Не було мені відповіді. Та я й не допинався її. Як там писано: «Не шукай самого себе – тебе давно знайшли...»
Я торкнувся губами кривої клямки на дверях: «Дякую, отче, за крихти любомудрія. І дай мені благословення на сю юдоль».
Нечутний у верховітті птах тріпнув крильми – і посіявся мені на голову срібний крижаний пилок. Так я був похрещений снігом.
Много можна повісти про те, що було зі мною далі. Про мої труди і дні, про знегоди і просвітки, про втрати і втішні добутки. Про те, як привалила мене в хатчині лавина і кізка зігрівала моє непритомне тіло, вилизувала мої рани – і ми продихали в снігу діру і порятувалися; і я знову ліпив-обновляв у морозній цілені своє розорене житло...
... Про те, як одного дня, залишена без сіна, пропала коза і я здер у пошуках весь білий світок, і ревів, як ведмідь, від розпуки; а вона заявилася в провесінь – космата, веселоока, з одвислим черевцем і до першої паші привела двоєчко зозулястих збитошних козенят...
... Про те, як посіяв я на піщаній обмілині, придобреній торфом і козячим гноєм, і пташиним послідом, насінини гороху, квасолі й гарбуза; і вони проклюнулися, заврунили, тужавими ліанами полізли на тички; і я обніс свій городець ліщиновим плотом, розпушував, поливав, полов, вершив радісну працю земледільця; а з нею росла і моя нутряна радість, бо труд на землі – то любов зрима...
... Про те, як, слухаючи світ, навчився я чути своє серце, розуміти своє тіло; як навчився засинати на ногах і в снах читати очікувані відповіді; як навчився поглядом обеззброювати звірів і вдихом розгадувати тайну трави; як птиці показували мені поживу, а листя – час днини; як пучками пальців навчився я чути наближення дощу, а волоссям – прихід грози; як пізнав віщування зорепаду, мову ріки з берегами, бесіду вітру з пожухлою травою і потаємний смисл відлунку, що посилає скала скалі...
... Про те, як великий світ посилав мені згуки і знаки: понад верхами гуділи темні череди бойових аеропланів, і за різнобарвними їх черевами я догадався, що йде война; і один ширяк вронив на закрайок лісу (якраз на тому місці, звідки починалися карби схимника) сліпу бомбу, яка вивергнула височезну білу ялицю і поклала її вершком на карниз урвища; і та притичина розпеленала мені сутність перших рядків луб'яної грамоти печерного старця: «Дерева ростуть з неба. З неба прийняло мене дерево і прихилило до землі...»; і тоді я зійшов зрушеною ялицею, як драбиною, в небо і став на скельний гребінь, що відкрив мені безбережний обшир полонин...
... Про те, як я нипав ночами, як сновида, на вольних просторах, спрагло ходив людськими стежками, а не звіриними; як напав на земляні дикунки, повні убієнних вояків, і на бетонні льохи з обпаленими тілами; і стягував тих нещасних, що недавно були ворогами, а тепер побраталися смертю, до одного
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічник», після закриття браузера.