Читати книгу - "Коли курява спаде"

Що стосується срібла, то не потрібно думати, що ми сприймаємо його тільки в значенні грошей.

Якщо хтось вважає, що наша пристрасть до білого срібла — це пристрасть до багатства, то ця людина ніколи нас не зрозуміє. Так само, як Чарльз ніяк не міг второпати, чому ми відмовились прийняти його релігію, а потім так само відмовились прийняти вчення Вангбо Єшея. Він запитував, чому ми так вперто тримаємося поганої релігії і не зважаємо на хороші. Він іще розмірковував так: нехай би ви, як і китайці, не довіряли іноземцям, але ж вчення Вангбо Єшей — то ж вчення вашого духовного лідера далай-лами, хіба воно не хороше?

Однак повернемось до срібла.

Наші люди з давніх-давен оволоділи технологією видобутку дорогоцінних металів, наприклад, золота та срібла. Жовтий колір золота був пов’язаний із релігією — наприклад, обличчя Будди завжди вкриває золотий порошок[90], а лами під своїми червіньковими плащами носять жовті шовкові сорочки. Хоча ми знаємо, що золото дорожче срібла, однак більше полюбляємо останнє — біле срібло. Ніколи не потрібно запитувати в туси, чи офіційні члени його родини особливо полюбляють срібло. Людина, яка про таке спитає, не тільки не отримає відповіді, але й наразиться на застережливе ставлення з боку інших. Відповідатимуть цій людині таке: ми любимо наш народ і нашу землю.

Один з моїх предків мав пристрасть до письменства. Він казав, що той, хто хоче стати володарем, тобто правителем, той має бути або найрозумнішим від усіх, або останнім дурнем. Мені ця його думка здається цікавою. Оскільки я — визнаний усіма дурень, а от мій брат — з дитинства займався з викладачем, адже він повинен стати розумною людиною, наступним після батька туси Мерці. У зв'язку з цим я користувався перевагами людини, яку інші вважають дурнем. Наприклад, старший брат завжди гарно до мене ставився — адже йому не потрібно було, як брата з попередніх поколінь, стерегтися один одного заради отримання влади в майбутньому.

Через те, що я був дурним, старший брат любив мене.

А я через те, що був дурний, любив його.

Батько також багато разів казав, що він у цьому питанні має набагато менше клопоту, ніж попередні туси. Йому самому довелось витратити чимало срібла, щоб улаштувати мого дядька, якого я ніколи не бачив. Тож він багато разів казав:

— Мій син не змусить мене турбуватися.

І щоразу, коли він казав ці слова, на обличчі матері з'являвся вираз болю. Хоча мати розуміла, що я — дурень, однак у її серці ще жевріла надія. І саме ця прихована надія завдавала їй болю, а також породжувала розчарування. Раніше я, здається, вже казав, що в момент мого зачаття батько був п'яний. Той мій предок, який писав про мистецтво владарювання туси, мабуть, і не думав, що в такий спосіб можна припинити боротьбу за владу між нащадками.

У цей день батько сказав ці слова ще раз.

На обличчі матері знову з’явився вираз болю. Цього разу вона погладила мене по голові й сказала туси:

— Я не народила тобі дитину, яка б не давала тобі спокійно спати. А та жінка?

Дійсно, в нашій родині ще була жінка на ім'я Янгджома, яка вже носила дитину родини Мерці. Не було людини, яка б не вважала, що ця жінка не несе лиха; усі казали, що вона вже спричинила смерть одного чоловіка, тож слід чекати, що занапастить когось іще. Однак вона більше нікому не зашкодила. Тому відколи туси перестав зближатись із нею, люди почали співчувати їй. Вони казали, що ця жінка ні в чому не винна, оскільки була приречена потрапити в таку халепу. Після того, як Янгджому знудило кілька разів, вона сказала управителю: я ношу дитину господаря і маю народити йому маленького туси. Сам туси вже доволі довго не ходив до своєї третьої дружини. Вона ж сиділа вагітна в його кімнаті. Люди казали, що після таких шалених відносин, які ледь не спопелили двох дорослих людей, має народитися якась божевільна дитина. Оскільки ж людей, які обговорювали цю справу, ставало дедалі більше, Янгджома заявила, що її майбутнього сина замишляють убити, і зачинилась у своїй кімнаті.

Тепер настав час говорити про срібло.

Але спочатку слід сказати про наші білі сни.

Багато років тому — скільки саме, ми вже достеменно не знаємо, однак щонайменше тисячу років, наші предки прийшли сюди з далекого Тибету й наразилися на крайній опір з боку місцевого населення. У легенді про цих дикунів говориться, що вони були спритні, як мавпи, й люті, як леопарди. А ще говориться, що вони переважали нас за чисельністю. Наших людей прийшло небагато, однак вони мали намір панувати тут. Та щоб панувати над тубільцями, спочатку потрібно було їх перемогти. І от серед наших предків був чоловік, який побачив віщий сон. У цьому сні йому явився срібнобородий старець, який наказав нашим людям наступного дня виготовити зброю з білого кварцу. У той же час цей срібнобородий старець навіяв тубільцям, які чинили нам спротив, сон, у якому вимагав від них відповідати