Читати книгу - "Кобзар, Шевченко Т. Г."

Я кукурудзи принесу.

Нагадала! Нагадала!

З дочкою ліг спати…

Завдав сина у лакеї…

Громадою з хати

Виганяли… Нагадала.

Я собак дражнила

Попід вікнами з старцями.

І байстрят носила

За плечима. Щоб привчались…

Аж і сам приїхав.

Я до його кинулася,

Забудучи лихо.

Привітав мене, луципер,

Благословив діток,

Та й забрав їх у покої…

Ростуть мої квіти!

Та й виросли. Сина Йвана

Оддав якійсь пані

У лакеї. А Наталю…

Чи твої цигане

Всі поснули?

Циган

Всі поснули.

Відьма

Бо щоб не почули

Мого слова. Страшно буде.

І ти, старий друже,

Злякаєшся, як вимовлю…

Чи тобі байдуже?

Наталоньку! Дитя своє!

Ірод нечестивий!..

Занапастив… А до того

Посилає в Київ

Мене, бачиш, молитися.

Я, дурна, й ходила,

І молилась… Ні, цигане,

Я марно молилась.

Чи в вас єсть бог який-небудь?

В нас його немає…

Пани вкрали та в шкатулі

У себе й ховають.

Вертаюся із Києва -

Замкнуті покої.

Він узяв її з собою

Та й поїхав з нею,

З Наталею… Чи чуєш ти?

І остриг, проклятий,

Дитя своє. Полетіла

Я його шукати

В Волощину. Та й шукаю,

Совою літаю

Над байраками. Та діток,

Діточок шукаю,

Наталоньку!.. Ні, ні, ні, ні!

Я шукаю пана.

Розірву!.. Возьміть до себе

І мене, цигане.

Я медведя водитиму,

А як найду ката,

То й спущу його на його.

Отойді, проклятий!..

Ні, не спущу. Сама його

Загризу… Чи чуєш?

Одружимось, моє серце,

Я й досі дівую.

А сина вже оженила,

А дочка й так буде.

Лазитиме попідтинню,

Поки найдуть люде

Неживою. Чи ти бачив?

Там такий хороший

Мій син Іван… Ух, холодно!

Позич мені грошей:

Намиста доброго куплю

Та й тебе повішу,

А сама піду додому…

Дивись: миша, миша

Несе у Київ мишенят.

Не донесеш, утопиш десь,

Або пан одніме.

Чи я найду моїх діток,

Чи так і загину? -

Та й замовкла, мов заснула.

Цигане вставали,

Розбирали шатро своє,

В дорогу рушали,

Та й рушили. Пішли степом.

І вона, небога

Безталанна, встала мовчки,

І нібито богу

Нишком собі помолилась,

Та й пошкандибала

За циганами. І тихо,

Тихенько співала:

«Кажуть люде, що суд буде,

А суду не буде.

Бо вже мене осудили

На сім світі люде».

* * *

Із-за Дністра пішли цигане

І на Волинь, і на Украйну.

За селом село минали,

В городи ходили

І марою за собою

Приблуду водили.

І співала, й танцювала,

Не пила й не їла…

Неначе смерть з циганами

По селах ходила.

Потім разом схаменулась,

Стала їсти, й пити,

І ховатись за шатрами,

І богу молитись.

Щось таке їй поробила

Стара Маріула.

Якимсь зіллям напувала,

То воно й минулось.

Потім її стала вчити

І лікарювати,

Які трави, що од чого,

І де їх шукати.

Як сушити, як варити…

Всьому, всьому вчила

Маріула. А та вчилась

Та богу молилась.

Минуло літо, уже й друге,

І трете настало;

Уже прийшли в Україну…

Жаль їй чогось стало.

Поклонилась Маріулі

За науку в ноги,

Попрощалась з циганами,

Помолилась богу;

Та й пішла собі, небога,

На свою країну.

«Вернусь,- каже,- хоч погляну

На дочку, на сина».

Не довелось. Пан вернувся,

Покинув Наталю

В Московщині. А ти її

За Дністром шукала.

Сина Йвана молодого

Оддали в солдати

За те, що ти не навчила

Панів шановати.

До кого ж ти прихилишся?

Нікого немає!..

До людей хились, небого,

Люде привітають.

Пан, вернувшись, занедужав,

Стогне, пропадає.

А вона набрала зілля

Та пішла в палати

Лічить його, помагати,

А не проклинати.

Не помогла болящому,

Бо не допустили.

А як умер, то за його

Богу помолилась.

І жила собі святою,

Дівчат научала,

Щоб з панами не кохались,

Людей не цурались.

«А то бог вас покарає,

А ще гірше люде;

Люде горді, неправедні,

Своїм судом судять»,-

Отак вона научала,

Болящих лічила,

А з убогим остатньою

Крихтою ділилась.

Люде добрі і розумні

Добре її знали,

А все-таки покриткою

І відьмою звали.

[Седнев, 1847, марта 7] - 1858, марта 6 [Нижній Новгород]

Моїм соузникам посвящаю

Згадайте, братія моя…

Бодай те лихо не верталось,

Як ви гарнесенько і я

Із-за решотки визирали.

І, певне, думали: «Коли

На раду тиху, на розмову,

Коли ми зійдемося знову

На сій зубоженій землі?»

Ніколи, братія, ніколи

З Дніпра укупі не п՚ємо!

Розійдемось, рознесемо

В степи, в ліси свою недолю,

Повіруєм ще трохи в волю,

А потім жити почнемо

Меж людьми, як люде.

А поки те буде,

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте

І за неї, безталанну,

Господа моліте.

І його забудьте, други,

І не проклинайте.

І мене в неволі лютій

Інколи згадайте.

[1847, Орська кріпость]

I

Ой одна я, одна,

Як билиночка в полі,

Та не дав мені бог

Ані щастя, ні долі.

Тілько дав мені бог

Красу - карії очі,

Та й ті виплакала

В самотині дівочій.

Ані братика я,

Ні сестрички не знала,

Меж чужими зросла,

І зросла - не кохалась!

Де ж дружина моя,

Де ви, добрії люде?

Їх нема, я сама.

А дружини й не буде!

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

II

За байраком байрак,

А там степ та могила.

Із могили козак

Встає сивий, похилий.

Встає сам уночі,

Іде в степ, а йдучи

Співа, сумно співає:

«Наносили землі

Та й додому пішли,

І ніхто не згадає.

Нас тут триста, як скло!

Товариства лягло!

І земля не приймає.

Як запродав гетьман

У ярмо християн,

Нас послав поганяти.

По своїй по землі

Свою кров розлили

І зарізали брата.

Крові брата впились

І отут полягли

У могилі заклятій».

Та й замовк, зажуривсь

І на спис похиливсь.

Став на самій могилі,

На Дніпро позирав,

Тяжко плакав, ридав,

Сині хвилі голосили.

З-за Дніпра із села

Руна гаєм гула,

Треті півні співали.

Провалився козак,

Стрепенувся байрак,

А могила застогнала.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

III

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині -

Однаковісінько мені.

В неволі виріс меж чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою