Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Інших немає.
Я намагалась говорити по-дорослому спокійно у відповідь на його пильний погляд. Раптом згадала про помаду на губах і повіках: цікаво, чи він якось відреагує. «Якщо він насміхатиметься, – сердито подумала я, – якщо він тільки насміхатиметься…» Але Томас лише всміхнувся.
– Добре, – невимушено сказав він. – Тоді тільки ти і я.
15
Я повторю те, що вже казала, – то був ідеальний день. З відстані п’ятдесяти п’яти років складно пояснити тремтливу радість тих кількох годин. У дев’ять років людина ще настільки відкрита, що одного слова буває достатньо, щоб забурлила кров, а я була особливо чутлива та фактично очікувала, що він усе зіпсує… Я ніколи не питала себе, чи я його любила. У ту мить це було неважливо. Те, що я відчувала тоді – болісну, відчайдушну радість, – неможливо було описати мовою улюблених фільмів Ренетт. А втім, усе так і було. Моя збентеженість, моя самотність, дивні стосунки з матір’ю, відчуження від брата й сестри утворили своєрідний голод, від якого рот інстинктивно відкривався у відповідь на крихту доброти, навіть від німецького солдата – веселого вимагача, якого не цікавило нічого, крім відкритості інформаційних каналів.
Зараз я кажу собі, що це все, чого він бажав. Але навіть якщо й так, якась частина мене цьому не вірить. Це було не все. Було ще дещо. Йому було приємно зустрітися зі мною, поговорити. Інакше навіщо б йому лишатися так надовго? Я пам’ятаю кожне слово, кожний жест, кожну інтонацію. Він розповідав про свій дім у Німеччині, про бірвурст[26]і шніцель, про Шварцвальд, Рейнську область і вулиці старого Гамбурга, про фоєрцангенболе[27] з утиканим гвоздикою палаючим апельсином у чаші з гарячим пуншем, про кекс і штрудель, бакенофф[28] і фрикадельки з гірчицею та яблуками, що росли в саду його дідуся до війни. А я розповідала про матір, її пігулки та дивацтва, про апельсиновий жмуток і річкові засідки, про розбитий годинник з тріснутим циферблатом, і як я, коли отримаю право на своє бажання, загадаю, щоб цей день тривав довіку…
Він поглянув на мене, і між нами пробігла якась доросла іскра, як у грі Кассі, хто кого перегледить. Цього разу я першою відвела очі.
– Вибач, – промимрила я.
– Нічого, – відповів він, і якось воно владналось. Ми зібрали ще грибів і дикого чебрецю з дрібними червоними квіточками, який пахнув значно гостріше, ніж з городу, а під колодою знайшли трохи пізніх суниць. Коли він перебирався через повалені берези, я побіжно торкнулася його спини – нібито щоб не втратити рівноваги – і відчула тепло його шкіри, яке вкарбувалось у мою долоню надовго, наче клеймо. А потім ми всілися біля річки й спостерігали за тим, як червоний диск сонця щезає за деревами, і тут я наче помітила щось чорне в темній воді, щось ледь видиме серед брижів – паща, око, масляно-чорний вигин гнучкого боку, подвійний ряд зубів упереміш зі старими рибальськими гачками… Це щось приголомшливих, неймовірних розмірів зникло в ту саму мить, коли я спробувала його назвати, залишивши по собі тільки хвильки стривоженої води…
Я підскочила на ноги, серце моє шалено калатало.
– Томасе! Ти бачив це?!
Томас лінькувато поглянув на мене, у кутку його рота димів недопалок.
– Плавуча колода, – коротко сказав він. – Колода в потоці. Я повсякчас таке бачу.
– Ні! – голос у мене тремтів від збудження. – Я бачила її, Томасе! То була вона! То вона! Стара Мама! Стара…
З неочікуваною швидкістю я метнулась до Спостережного Пункту, щоб дістати свою вудку.
Томас хихикнув.
– Тобі ніколи не вдасться, – сказав він. – Навіть якщо то й була стара щука. Повір мені, дівко, жодна щука не доростає до таких розмірів.
– То була Стара Мама, – вперто наполягала я. – То вона. Вона. Завдовжки три метри, як і казав Поль, і чорна, як смола. То не могло бути ніщо інше. То була вона.
Томас усміхнувся.
Секунду чи дві я витримувала його ясний зухвалий погляд, а потім зніяковіло відвела очі.
– То вона, – ледве чутно повторювала я. – То вона. Я знаю, то була вона.
Що ж, пізніше я часто про це думала. Можливо, то й справді, як казав Томас, була плавуча колода. Звичайно, коли я нарешті піймала її, Стара Мама виявилась аж ніяк не триметровою, хоча й була, безперечно, найбільшою щукою, яку будь-хто з нас тільки бачив. Щуки не бувають такими велетенськими, а та, яку я бачила того дня на річці – чи мені примарилось, – своїми розмірами нагадувала крокодилів, з якими бився Джонні Вайсмюллер[29] у «Палас-Доре».
Але це дорослі міркування. Тоді ж логіка й дійсність не ставали на заваді мрії та вірі. Ми бачили те, що бачили, а якщо дорослі сміялися з того, що ми бачили, хтозна, хто мав рацію? У душі я знала, що в той день бачила чудовисько, старе й підступне, як сама річка, якого ніхто ніколи не міг упіймати. Воно забрало Жаннет Ґодін. Воно забрало Томаса Лейбніца. Воно мало не забрало мене.
Частина IV
«Погана репутація»
1
Почистити анчоуси й вийняти кишки, потім натерти ззовні та зсередини сіллю. Щедро нафарширувати кожну рибку кам’яною сіллю та гілочками солонцю. Скласти до бочки головою наверх і кожен шар пересипати сіллю.
Чергова манірність. Коли відкриваєш бочку, вони всі там стоять на хвостиках у блискучій сірій солі й мовчки дивляться на тебе. Візьми, скільки треба для сьогоднішніх страв, а решту поклади на місце, добре пересипавши сіллю й солонцем. У темряві погреба вони виглядали трохи моторошно, наче втоплені в колодязі діти.
Швидко відкинь цю думку, наче
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ять четвертинок апельсина», після закриття браузера.