Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » П'ять четвертинок апельсина 📚 - Українською

Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "П'ять четвертинок апельсина" автора Джоан Харріс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 86
Перейти на сторінку:
квіточку зріж.

Мати пише синім чорнилом, почерк дрібний, із нахилом. Під цим вона значно недбаліше дописала ще дещо, цього разу на біліні-енверліні – жирно нашкрябала червоним чорнилом, ніби помадою: toulini fonini nisllipni.

Пігулки закінчились.

Вони були в неї з початку війни, спершу вона приймала їх обережно, десь по одній в місяць, а то й рідше, але згодом – не так розважливо, бо того химерного літа вона постійно відчувала запах апельсинів.

Вона писала нерівним почерком:

Я. робить усе можливе, щоб допомогти. Це дає нам обом трохи полегшення. Він дістає пігулки в «Ля Реп», у якогось знайомого Ур’я. Я гадаю, й інші втіхи також. Мені краще не питати. Врешті-решт, не з каменю він же зроблений. Він не такий, як я. Я намагаюся на цьому не зациклюватись. Це безглуздо. Він щось приховує. Я маю бути вдячною. Він по-своєму про мене дбає, але це не має значення. Ми все одно розділені. Він живе на світлому боці. Думка про мої страждання засмучує його. Я знаю це, але все одно ненавиджу його за те, яким він є.

Пізніше, уже після батькової смерті, дописала:

Пігулки закінчились. Той німець каже, що може дістати ще, але він чомусь не приходить. Це якесь божевілля. Я ладна продати своїх дітей, тільки щоб заснути вночі.

Цей останній запис, на диво, датований. Ось звідки я знаю.

Вона тряслася над своїми пігулками, ховала флакончик на дні шухляди в спальні. Інколи вона витягала флакончик і перевертала його. Він був з коричневого скла, а на етикетці ще збереглися декілька ледве видимих слів німецькою.

Пігулки закінчились.

То була ніч танців, ніч останнього апельсина.

2

– Гей, дівко, мало не забув.

Обернувшись, він недбало кинув це мені, як хлопець дає подачу, щоб перевірити, чи впіймаю я. Він і поводився по-хлопчачому – дражнив мене, вдавав, ніби забув, кидав подарунок, ризикуючи, що він опиниться в мутній луарській воді, якщо я не встигну зреагувати.

– Твій улюблений.

Я легко впіймала його, одною лівою. Усміхнулась.

– Скажи іншим, хай приходять сьогодні ввечері в «Погану репутацію», – підморгнув він, очі по-котячому виблискували зеленим від пустощів. – Може бути весело.

Звісно, мати ніколи не відпустила б нас пізно ввечері. Хоч комендантський час у таких віддалених селах, як наше, був радше пустою формальністю, вистачало й інших небезпек. Ніч приховувала значно більше заборонених радощів, ніж ми могли уявити, і німецькі солдати, ті, котрі були не на чергуванні, призвичаїлися заходити саме до цього кафе випити. Вочевидь, їм подобалось вибиратися з Анже, подалі від підозрілого ока СС. Під час наших зустрічей Томас неодноразово про це згадував, тож коли я чула звук мотоциклів на віддаленій дорозі, я думала, що це він повертається додому. Я чітко бачила його подумки: вітер здуває йому волосся з лоба, обличчя освітлює місячне сяйво, і чується холодний нічний хлюпіт Луари. Ті мотоциклісти могли бути ким завгодно. Але я завжди думала про Томаса.

Однак сьогодні все було по-іншому. Підохочена таємно проведеним разом часом, я думала, що все можливо. Накинувши кітель на плечі, Томас помахав мені й поїхав, піднявши колесами куряву з жовтої луарської землі. І тут моє серце нестерпно заболіло. Відчуття втрати облило мене чимось крижаним і гарячим, і я побігла вслід, ковтаючи пил та махаючи руками, поки його мотоцикл не зник за поворотом на Анже, а сльози промили рожеві доріжки на моєму брудному обличчі.

Цього було недостатньо.

Це ж був мій день, мій чудовий день, і серце закипало від люті й невдоволення. Я прикинула час по сонцю. Четверта година. Ми були разом неймовірно довго. Цілий полудень, та все ж цього недостатньо. Я хотіла більшого. Більшого. Від цих нових бажань я у відчаї стала кусати губи; спогад про наш короткий доторк горів на моїй руці, як клеймо. Кілька разів я підносила руку до губ і цілувала те палаюче місце, що торкалося його шкіри. Я розмірковувала над його словами, наче над поезією. Я прокручувала в голові кожний дорогоцінний момент, щоразу все менше вірячи в його ймовірність – це так само, як зимового ранку намагатися згадати літо. Але то була потреба, яку неможливо нічим задовольнити. Я хотіла бачити його знову, цього самого дня, цієї самої хвилини. У мене з’явились дикі думки про те, як ми втікаємо разом, або живемо в лісі подалі від людей, або я сама переселяюсь у будинок на дереві, харчуюся грибами, дикими суницями й каштанами, допоки не скінчиться війна…

Кассі, Ренетт і Поль знайшли мене біля Спостережного Пункту, я лежала на спині, затиснувши в руці апельсин, і дивилась на осіннє листя.

– С-с-сказала, що б-б-буде тут, – промовив Поль (він завжди сильно заїкався в присутності Ренетт). – П-п-п-побачив, як вона йде до лі-лі-лісу, коли ри-рибалив.

Поряд із Кассі він був сором’язливий і незграбний, свідомий своїх затертих штанів, пошитих зі старого комбінезона його дядька, та босих ніг у грубих клогах. З ним був Малабар, прип’ятий на зелену садову мотузку. Кас-сі з Ренетт були в шкільній формі, Ренетт ще й прибрала волосся жовтою шовковою стрічкою. Мене завжди цікавило, чому Поль одягається так по-жебрацьки, якщо його мати – швачка.

– З тобою все гаразд? – запитав Кассі хриплим від хвилювання голосом. – Коли ти не прийшла додому, я подумав…

Він кинув невдоволений погляд на Поля, а інший, застережливий, призначався мені.

– Ти не знаєш, сюди ніхто не приходив? Чи приходив? – прошепотів він, очевидно бажаючи, щоб Поль пішов.

Я кивнула. Кассі роздратовано махнув.

– Що я тобі казав? – прошипів він. – Я ж наказував ніколи не залишатися наодинці з…

Ще один погляд на Поля.

– У будь-якому разі, нам зараз краще піти додому, – заявив він. – Мати хвилюватиметься, а вона ж готує паве.[30] Ну ж бо, поквапся, і…

Поль саме придивлявся до апельсина в мене в руці.

– У т-тебе є щ-ще один, – повільно проказав він.

Кассі презирливо глипнув на мене. Що, не могла сховати його, дурепо? Тепер доведеться ділитися з ним.

Я завагалася. Ділитись у мої плани не входило. Апельсин був потрібний мені на вечір. Та я вже помітила, що Поль зацікавився й готовий був про це поговорити.

– Я дам тобі трохи, якщо нікому не скажеш, – нарешті запропонувала я.

– З-звідки в-він?

– Виміняла на базарі, – не глипнувши оком, збрехала я. – На цукор і парашутний

1 ... 49 50 51 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ять четвертинок апельсина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "П'ять четвертинок апельсина"