Читати книгу - "48 законів влади"

День був організований так, що вся палацова енергія скеровувалася на короля і проходила через нього. До Луї постійно йшли порадитися надвірні й урядники. На всі їхні питання він зазвичай відповідав: «Я подивлюсь».

Сен-Сімон зауважив: «Якщо він до когось звертався, ставив питання, висловлював якесь зауваження, очі всіх спрямовувалися на цю особу. Це було вирізнення, яке обговорювали, і найвища престижність». Приватність у палаці була виключена, навіть для короля, — усі приміщення сполучалися, кожен коридор вів до залів, де постійно товклися нобілі. Дії всіх були взаємозалежними, ніщо і ніхто не залишалися непоміченими: «Король не лише стежив, щоб усі найвищі нобілі збиралися при дворі, — писав Сен-Сімон, — він вимагав того і від нижчих нобілів. Під час леве і куше, під час трапез у версальських садах він завжди дивився навкруги, все примічаючи. Він ображався, якщо найвизначніші нобілі не жили при дворі постійно, і ті, хто ніколи або майже ніколи не з’являвся, наражалися на його незадоволення. Якщо хтось із них щось хотів, король гордо відповідав: «Я його не знаю» — і на цьому край»».

Тлумачення

Луї XIV прийшов до влади наприкінці жахливої громадянської війни — фронди. Причиною війни були нобілі, що мали нехіть до посилення трону і тужили за феодалізмом, коли феодали правили феодами, а король на них впливу не мав. Нобілі програли війну і поводилися як роздратований і ображений прошарок.

Тож версальська структура була чимось більшим за занепадницьку примху короля, який любив розкіш. Вона передусім забезпечувала, щоб король мав можливість бачити і чути все, що діється довкола. Колись гордовиті нобілі тепер сперечалися за право допомагати королеві одягатися вранці. Яка ж тут приватність — нема де усамітнюватись. Луї XIV дуже рано втямив, що для короля ізолюватися надто небезпечно. У його відсутність змови виникатимуть, наче гриби після дощу, ворожнеча породить фракції, і він і не схаменеться, як почнеться повстання. Аби боротися з цим, слід не просто заохочувати товариськість і відкритість, а треба все формально організувати й контролювати.

У Версалі такий лад тривав до кінця правління Луї, тобто якихось 50 років відносного миру і спокою. І при цьому шпилька не могла впасти, аби Луї не почув.

Самотність небезпечна для розуму і не сприяє чеснотам… Пам’ятайте, що самотній смертний зазвичай любить розкіш, можливо, марновірний і, ймовірно, божевільний.

Д-р Семюел Джонсон (1709—1784 рр.)

Ключі до влади

Мак’явеллі доводить, що фортеця з військового погляду — неминуча помилка. Вона стає символом ізоляції влади і легкою ціллю для ворогів того, хто її побудував. Вона мала б вас захищати, а насправді відрізає вас від допомоги й позбавляє гнучкості. Вони можуть здаватися неприступними, проте щойно ви туди зайдете, всі знатимуть, де ви є; і облоги не треба, щоб перетворити фортецю на в’язницю. Фортеці з їхнім тісним замкнутим простором дуже вразливі до заразних хвороб. З погляду стратегії ізоляція у фортеці не дає захисту і створює більше проблем, ніж розв’язує.

Оскільки за своєю природою люди — соціальні істоти, влада залежить від соціальних взаємодій і поширення. Щоб домогтися влади, треба опинитися в центрі подій, як Луї XIV у Версалі. Усі події повинні замикатися на вас, ви маєте знати все, що відбувається на вулиці, і про всіх потенційних змовників. Небезпека приходить до більшості людей, коли вони відчувають загрозу. Тоді вони намагаються сховатися в якійсь фортеці. Але в такий спосіб джерело їхньої інформації звужується, і вони втрачають перспективу подій навкруги. Втрачаючи маневреність, вони стають легкою здобиччю, ізоляція робить їх параноїками. Як на війні і в більшості стратегічних ігор, ізоляція передує поразці й смерті.

У хвилини непевності й небезпеки треба подолати бажання сховатися. Натомість станьте доступнішими, поновіть давні зв’язки й налаштуйте нові, входьте у найрізноманітніші кола. Протягом століть зверхники так і чинили.

Римський державець Цицерон походив із родини збіднілих нобілів і мав невеликі шанси на владу, якби не знайшов собі місце серед керівних міських аристократів. Він чудово це зробив, вирахувавши всіх впливових осіб і їхні взаємозв’язки. Він був скрізь, усіх знав і мав розгалужену мережу зв’язків.

Французький урядовець Талейран так само грав у цю гру. Хоча він і походив із давнього аристократичного роду Франції, проте завше тримав руку на пульсі паризьких вулиць. Талейран полюбляв утертися в довіру до кримінальних типів, які постачали йому цінну інформацію. Щоразу, коли наставала криза і влада переходила з рук до рук — кінець Директорії, падіння Наполеона, зречення Луї XVIII, — Талейран не лише виживав, але й процвітав, бо ніколи не замикався у вузькому колі й завжди підтримував зв’язки з новим ладом.

Цей закон стосується королів, королев та інших верховних володарів. Щойно втрачаєте контакт зі своїм народом, шукаючи безпеку в ізоляції, назріває повстання. Ніколи не ширяйте у висотах, вважаючи, що можете відокремитися від найнижчих ешелонів. Тікаючи до фортеці, ви стаєте легкою мішенню для змовників, що розглядають вашу ізоляцію як образу і привід для повстання.

Оскільки люди — соціальні істоти, соціальні мистецтва, що сприяють вашому задоволенню від соціалізації, реалізуються тільки тоді, якщо ви постійно на видноті і в контакті з людьми. Що більше ви спілкуєтеся з ними, то більш милосердними і невимушеними ставатимете. А ізоляція робить ваші рухи неоковирними й провадить до ще більшої ізоляції, коли люди починають вас уникати.

1545 року великий герцог Козімо I Медічі вирішив увічнити своє ім’я й замовив фрески для головної капели собору Сан-Лоренцо у Флоренції. Він мав можливість вибрати багатьох чудових живописців і зупинився на Якопо да Понтормо. На схилі віку Понтормо хотів, щоб фрески стали архітвором і вінцем його творчості. Найпершим його рішенням було відгородити капелу муром, перегородками й запонами. Він волів, аби ніхто не стежив за творенням шедевру та не вкрав його ідеї. Він перевершить самого Мікеланджело. Коли до капели зайшли з цікавості якісь молодики, Якопо відмежувався ще більше.

Понтормо розмістив на стелі капели сцени з Біблії — створення світу, Адам і Єва, Ноїв ковчег тощо. У верхній частині середньої стіни він намалював Христа в славі, який воскрешав людей із мертвих у день Страшного суду. Художник працював над розписами 11 років, рідко виходив із капели, бо в нього розвинулася людофобія і страх, що вкрадуть його ідеї.

Понтормо помер, перш ніж завершив роботу, жодна фреска не збереглася. Але великий історик мистецтва Відродження, друг Понтормо, Вазарі бачив фрески незабаром після смерті художника і описав їх. Цілковитий брак пропорцій. Сцени накладалися одна на одну, постаті з одного сюжету раз у раз суміщалися з постатями з іншого. Понтормо захопився деталями і втратив відчуття загальної композиції. Вазарі покинув описувати фрески, зазначивши, що, якби він далі їх описував, «то, вважаю, я збожеволів би і заплутався в мальовидлі, і я думаю, що за 11 років роботи Якопо і сам заплутався, і заплутав усіх, хто ті фрески бачив». Ці твори не увінчали кар’єру Понтормо, а розвінчали її.

Ці фрески демонструють вплив ізоляції на людський розум: утрата пропорцій, занурення в деталі в поєднанні з нездатністю бачити загальну картину, екстравагантна потворність, яка ні