Читати книгу - "Хто боїться смерті"

— Чий батько? — запитала я.

— Звісно, Фанасі, — відповіла Лую.

Фанасі був коханим Діті з раннього дитинства. Це він так образився через зболені крики Діті, торкнувшись її, що багато років з нею не розмовляв. Гадаю, за ці роки він виріс, змужнів і дізнався, що може брати те, що хоче.

— Діті, чому ти мені не сказала? — запитала я.

Вона знизала плечима.

— Мені здавалося, що для тебе це не важливо. А зараз це, може, так і є.

— Та ні, звичайно, це важливо, — заперечила я.

— Ну… — сказала Діті. — Ти була б не проти поговорити з Фанасі?

Ось так Мвіта, Лую, Бінта, Діті, Фанасі та я опинилися наступного дня в залі, поки мати купувала мені на ринку все в дорогу. Діті, Лую, Бінті та мені було по дев’ятнадцять. Мвіті було двадцять два, а Фанасі — двадцять один. Усі ми були страшенно наївні і, як я усвідомила згодом, видавали бажане за дійсне.

Фанасі з роками добряче витягнувся. Він був на півголови вищий за Мвіту й мене, на цілу голову вищий за Лую та Діті й іще вищий за Бінту, наймініатюрнішу з усіх нас. Він був плечистим молодиком із гладенькою смаглявою шкірою, пронизливими очима та сильними руками. Він з великою підозрою дивився на мене. Діті роз’яснила йому свій план. Він поглянув на Діті, а тоді на мене і, як не дивно, не сказав нічого. Добрий знак.

— Я не така, як про мене кажуть, — сказала я.

— Я знаю те, що мені розповідає Діті, — промовив він своїм тихим голосом. — І більш нічого.

— Підеш із нами? — запитала я.

Перед цим Діті доводила, що Фанасі — вільнодумець. Сказала, що того далекого дня він ходив послухати оповідачку. Але він також був чоловіком океке й тому не довіряв мені.

— У мого батька пекарня, яку я маю успадкувати, — сказав він.

Я примружила очі, думаючи, чи не є його батько тим лихим чоловіком, який накричав на мою матір, коли ми тільки прийшли до Джвагіра. Мені захотілося крикнути йому: «Тоді прийдуть нуру, розірвуть тебе, зґвалтують твою дружину і зроблять іще одну таку людину, як я! Ти дурень!» Я відчула, як Мвіта поруч зі мною хоче, щоб я змовчала.

— Хай вона тобі покаже, — тихо промовила Діті. — А тоді вирішуй.

— Я почекаю надворі, — сказала Лую, перш ніж Фанасі встиг відповісти.

Вона швидко встала. Бінта пішла за нею. Діті взяла Фанасі за руку й міцно заплющила очі. Мвіта просто залишився стояти біля мене. Я втретє перенесла всіх у минуле. Фанасі відреагував на це гучними риданнями. Діті довелося його втішати. Мвіта торкнувся мого плеча й вийшов з кімнати. Коли Фанасі заспокоївся, на зміну його скорботі прийшов гнів. Лютий гнів. Я всміхнулася.

Він ударив себе по стегну великим кулаком.

— Як таке може бути?! Я… Я не… Я не можу!..

— Джвагір дуже далеко від цього, — зауважила я.

— Оньє, — промовив він. Так мене до нього не називав ніхто. — Дуже прошу, вибач. Справді вибач. Люди тут… ми всі й гадки не маємо!

— То нічого, — запевнила я. — Ти підеш?

Він кивнув. І нас стало шестеро.

Розділ 25

Отже, було вирішено

Ми мали піти за три години. І люди, знаючи це, дали мені спокій. Їхнє палке бажання мене позбутися, палке бажання забути знову виказували тільки погляди, якими вони мене проводжали. Я стала перед пустелею разом з Аро. Звідти ми мали піти на південний захід, огинаючи Джвагір, а тоді — просто на захід. Піти пішки, а не поїхати на верблюдах. Я на верблюдах не їздила. Коли ми з матір’ю жили в пустелі, я познайомилася з дикими верблюдами — вони були шляхетними створіннями, з чиєї сили я зареклася користати.

Ми з Аро вийшли на піщану дюну. Сильний вітер відкинув мої коси назад.

— Чому він хоче мене побачити? — запитала я.

— Перестань про це питати, — відповів Аро.

Знову прийшла піщана буря. Щоправда, цього разу було не так боляче.

Опинившись у наметі, я сіла навпроти Соли. Як і раніше, його біле обличчя аж до вузького носа приховував чорний каптур. Аро сів біля нього і якось дивно потиснув йому руку — так, що вони переплели пальці.

— Добрий день, оґо Соло, — привіталася я.

— Ти виросла, — прошурхотів Сола.

— Вона належить Мвіті, — заявив Аро. Поглянув на мене й додав: — Якщо вона взагалі може належати якомусь чоловікові.

Сола схвально кивнув.

— Отже, ти знаєш, як це закінчиться, — промовив він.

— Так, — сказала я.

— Ті, хто піде з тобою, — продовжив Сола, — ти розумієш, що дехто з них може загинути в дорозі?

Я не сказала нічого. Я про це вже думала.

— І що за все це відповідаєш ти? — додав Аро.

— Цьому можна… зарадити? — спитала я його.

— Можливо, — сказав він.

— Що мені робити? Як мені… його знайти?

— Кого? — перепитав Сола, схиливши голову набік. — Свого батька?

— Ні, — сказала я. Я підозрювала, що ми знайдемо одне одного. — Людину, про яку те пророцтво. Хто це?

Якусь мить вони мовчали. Я відчувала, що вони перемовляються, не ворушачи губами.

— Тоді зроби це, ша, — пробурмотів Аро вголос. Він був явно зморений.

— Що ти знаєш про цього нуру? — запитав Сола.

— Знаю тільки, що якийсь провидець нуру прорік, що високий чаклун-нуру прийде і якось усе змінить, перепише книгу.

Сола кивнув.

— Я знаю цього провидця, — зізнався він. — Пробач нам усім наші слабкості — мені, Аро, всім нам, старим. Це буде для нас уроком. Аро відмовляв тобі, бо ти — дівчина-еву. Я мало не вчинив так само. Цей провидець, Рана, зберігає безцінний документ. Тому він і отримав пророцтво. Йому було дещо сказано, а він не зміг цього прийняти. Гадаю, ти матимеш шанс завдяки його дурості.

Я зітхнула й підняла руки.

— Я не розумію, про що ви, оґо.

— Схоже, Рана не зміг повірити в те, що було йому сказано. Йому не було сказано чекати на чоловіка