Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

кшталт «зарозумілість інтелектуальних вельмож», «антиавторитарна література». Лише тоді я зрозуміла, що розсердив його саме політичний пафос виступу. Йому не сподобались ці слова, і, аби наголосити на цьому, він несподівано перейшов з низького голосу на саркастичний фальцет («отже, гордість з пізнання нині вважається зарозумілістю, отже, тепер навіть література стала антиавторитарною?»). Відтак вчепився у слово «авторитарний». «Дяка Богові, – мовив він, що є ще методи, нехай навіть авторитарні, якими можна поставити на місце недовчених молодиків, що снують усілякі химери, послуговуючись маячнею, почутою на бозна-яких альтернативних університетських курсах». І ще довго просторікував на цю тему, звертаючись до публіки – і жодного разу до Ніно чи до мене. А в кінці він зосередився спершу на літньому критикові, який сидів поруч зі мною, а тоді прямо звернувся до Аделе, яка, мабуть, від самого початку була справжньою ціллю його випадів. «Я звинувачую не молодь, – сказав він, підсумовуючи, – а зрілих учених, які задля власного інтересу завжди готові підхопити будь-яку дурницю, якщо вона в моді». Тут він врешті замовк і рушив до виходу, прокладаючи собі шлях неголосними, але енергійними «пробачте», «можна пройти», «дякую».

Присутні підводилися, щоб пропустити його, їхні обличчя відбивали неприязнь, але водночас і шанобу. Тут я врешті остаточно зрозуміла, що то була якась поважна особа з таким високим престижем, що навіть Аделе на його похмурий прощальний кивок відповіла сердечним «дякую, до побачення». І, мабуть, саме тому Ніно здивував усіх, коли владно й водночас глузливо назвав його професором, даючи зрозуміти, що знає, з ким має справу – «Професоре, куди ви, не тікайте» – а тоді шпарко підбіг до нього на своїх довгих ногах, заступив дорогу і кинув в обличчя кілька різких фраз. Я щось недочула, дещо не до кінця зрозуміла, але, схоже, слова йому допекли, як розжарені на сонці сталеві дроти. Чоловік слухав, стоячи нерухомо і не виявляючи нетерплячості, а тоді махнув рукою – мовляв, відійди – і вийшов.

3

Я встала з-за столика приголомшена. Мені не вірилося, що Ніно справді тут, у Мілані, у цій залі. Але так, це справді він, він прямував мені назустріч, усміхаючись, але без поквапу, розміреним кроком. Ми потисли одне одному руки – його рука була гаряча, а моя крижана, – обмінялися фразами про те, як приємно нарешті зустрітися знову. Усвідомлення того, що цього вечора найгірше вже позаду, що ось він переді мною, справжній, трохи вгамувало мою досаду, але я досі була схвильована. Я відрекомендувала його критикові, який розхвалював мою книжку, сказала, що це мій приятель з Неаполя, що ми разом навчалися в ліцеї. Хоча критикові теж дісталося від Ніно, він поводився люб’язно, похвалив його за виступ проти професора, приязно згадав Неаполь і загалом говорив з ним як із хорошим студентом, якого слід заохочувати. Ніно пояснив, що вже давно живе в Мілані, займається економічною географією і належить – тут він усміхнувся – до найнижчої категорії академічної ієрархії, тобто є асистентом. Він говорив приязним тоном, без тих дещо похмурих ноток, які вчувалися в його голосі в юності, і мені здалося, що панцир на ньому тепер дещо легший, ніж той обладунок, що так захоплював мене в ліцеї. Він немов позбувся зайвої ваги, щоб мати змогу фехтувати спритніше й елегантніше. Я з полегкістю зауважила, що на пальці в нього не було обручки.

Тим часом підійшло декілька подруг Аделе з проханням підписати книжку, і це мене схвилювало, адже таке відбувалося зі мною вперше. Я завагалася: мені не хотілося втрачати з виду Ніно навіть на мить, але я прагнула також згладити враження незграбного дівчиська, яке я, мабуть, на нього справила. Тому я залишила його з літнім викладачем – його звали Тарратано – і привітно заговорила зі своїми читачками. Я думала закінчити з ними швидко, але примірники мого роману були нові, пахли друкарнею, не те що смердючі пошарпані книжки, які ми з Лілою брали в районній бібліотеці, і мені не хотілося псувати їх поспішними карлючками. Найкращим почерком, як учила вчителька Олів’єро, я виводила вигадливі присвяти, і жінки, що чекали в черзі, почали втрачати терпіння. Серце мені страшенно билося, я не зводила з Ніно очей. Я тремтіла від самої думки, що він піде геть.

Він не пішов. Тепер до них з Тарратано підійшла Аделе і Ніно щось говорив їй, водночас шанобливо й невимушено. Я згадала, як він розмовляв у коридорах ліцею з викладачкою Ґальяні, і в моїй уяві образ того блискучого ліцеїста легко злився з тим молодим чоловіком, яким він став. Натомість я відразу відкинула – як нікому не потрібне відхилення й джерело страждання для всіх – спогад про студента на Іскії, коханця моєї заміжньої подруги, розгубленого хлопця, який ховався у вбиральні крамниці на площі Мартірі, батька хлопчика Дженнаро, якого він ніколи не бачив. Звісно, Ліла ввірвалася в його життя і збила з дороги, але – як мені тепер було цілком очевидно – то був лише короткий епізод. Яким би сильним не виявилося для нього це переживання, які б глибокі сліди воно в ньому не залишило, однаково все скінчилося. Ніно віднайшов себе самого, і мене це тішило. Я подумала: треба сказати Лілі, що я його бачила, що в нього все гаразд. А потім передумала: ні, нічого я їй не скажу.

Коли я скінчила підписувати книжки, зала уже спорожніла. Аделе ніжно взяла мене за руку й почала хвалити за те, як гарно я говорила про свою книжку і як достойно відповіла на ту негарну репліку – так вона це назвала – чоловіка в окулярах з товстими скельцями. Оскільки я заперечувала (бо добре знала, що це була неправда), вона запитала в Ніно та Тарратано, і вони обидва, певна річ, розсипались у компліментах. Ніно навіть сказав, серйозно дивлячись на мене: «Ви не знаєте, якою була ця дівчина ще в гімназії – розумниця, дуже начитана, відважна і напрочуд красива». Моє обличчя спалахнуло, а він з вишуканою іронією почав розповідати про мій тодішній конфлікт з викладачем релігії. Аделе уважно слухала й часто сміялася. «У нашій родині ми швидко помітили чесноти Елени», – сказала вона, а відтак оголосила, що замовила столик у поблизькому ресторанчику. Я запанікувала, збентежено промимрила, що втомилася і не голодна, і дала всім зрозуміти, що воліла б прогулятися з Ніно перед сном, адже ми так давно не бачилися. Я знала, що це нечемно, бо та вечеря мала відбутися на мою честь, а також