Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

4

Ми вийшли з книгарні. Аделе тактовно пішла вперед разом з Тарратано, ми з Ніно йшли за ними. Але дуже швидко я зрозуміла, що не знаю, що йому сказати; я боялася, що будь-яке слово виявиться недоречним. Однак він не дав запанувати мовчанці. Знову похвалив мою книжку, а потім з великою пошаною заговорив про родину Айрот (назвав їх «однією з найкультурніших родин, які ще щось важать в Італії»), сказав, що знайомий із Маріарозою («вона завжди на передовій; два тижні тому ми страшенно посварилися»), привітав мене, бо щойно дізнався від Аделе, що я заручилася з П’єтро, здивував мене, заявивши, що читав його книжку про вакхічні обряди; але передусім з надзвичайною повагою згадав главу сім’ї, професора Ґвідо Айроту: це, мовляв, «справді виняткова людина». Мене трохи роздратувало, що він уже знає про мої заручини, а те, що похвала моєму роману була лиш вступом до далеко завзятіших дифірамбів цілій родині П’єтро та його книжці, справило мені прикрість. Я перервала, запитавши про його життя, але нічого конкретного він не відповів, лиш згадав про томик, який має невдовзі вийти: це, мовляв, річ нудна, але він мусив його написати. Я не відступала і спитала, чи не було йому перший час складно в Мілані. Він кинув кілька слів про проблеми південця, який опиняється на Півночі без ламаного шеляга в кишені. А тоді ні сіло ні впало спитав:

– А ти повернулась до Неаполя?

– Поки що так.

– Живеш у нашому районі?

– Так.

– Я остаточно порвав з батьком і не бачуся ні з ким з родини.

– Шкода.

– Так краще. Мені лиш прикро, що я не знаю, як там Ліна.

На мить я подумала, що помилилась, що Ліла нікуди не поділася з його життя, що він прийшов у книгарню не заради мене, а лише щоб спитати про неї. Тоді я сказала собі: якби він і справді хотів дізнатися про Лілу, за стільки років він знайшов би спосіб це зробити, й імпульсивно відповіла рішучим тоном, немов прагнула швидко закрити тему:

– Вона покинула чоловіка і живе з іншим.

– Хто в неї народився – хлопчик чи дівчинка?

– Хлопчик.

Він незадоволено скривився й мовив:

– Ліна смілива, аж занадто смілива. Але вона не вміє підкорятися реальності, нездатна сприймати інших такими, якими вони є, та й себе саму теж. Кохати її було нелегко.

– У якому сенсі?

– Вона не знає, що таке відданість.

– Перебільшуєш.

– Ні, з нею явно щось не те – з її головою і зі всім іншим, це помітно було навіть під час сексу.

Ці останні слова – навіть під час сексу – вразили мене найбільше. Отже, для Ніно стосунки з Лілою були досвідом негативним? Отже, це його негативне ставлення стосувалося й сексу? Адже саме це він тільки-но сказав, збентеживши мене. Я кілька секунд вдивлялась у темні постаті Аделе та її приятеля, які йшли перед нами. Збентеження перейшло у тривогу, я відчула, що слова «навіть під час сексу» були лише вступом, що він збирається висловитися ще відвертіше. Кілька років тому Стефано після свого одруження якось звірився мені, розповів про проблеми з Лілою, але у своїх звіряннях ніколи не згадував про секс, і ніхто в нашому районі про це не згадав би, говорячи про кохану жінку. Важко було собі уявити, приміром, щоб Пасквале розповідав мені про Адину сексуальність чи тим паче щоб Антоніо говорив з Кармен чи Джильйолою про секс зі мною. Про це чоловіки розмовляли між собою, і якщо ми, дівчата, були або ставали їм байдужі, висловлювались дуже вульгарно. Але між чоловіками та жінками про таке не говорилося. Натомість я відчула, що Ніно, цей новий Ніно, вважав цілком нормальним обговорювати зі мною статеві стосунки, які він мав із моєю подругою. Я збентежилась і відступила. Про це теж, подумала я про себе, ніколи не розповім Лілі, а вголос з награною невимушеністю мовила: усе це давно минуло, не варто засмучуватися, повернімось до тебе, над чим працюєш, які перспективи в університеті, де мешкаєш, живеш сам? Та в ці слова я вклала забагато запалу, і він, напевно, зрозумів, що я хочу якомога швидше закрити цю тему. Іронічно посміхнувся і почав відповідати на мої запитання. Тим часом ми вже дійшли до ресторану.

5

Аделе розсадила всіх по місцях: мене – поруч з Ніно, Тарратано – навпроти, сама сіла біля Тарратано і навпроти Ніно. Ми зробили замовлення, а розмова тим часом перейшла на того чоловіка в окулярах з товстими скельцями, викладача італійської літератури – як я зрозуміла – постійного дописувача до газети «Корр’єре делла cера», християнського демократа. Аделе та її приятель дали вже собі волю. Офіційна презентація в книгарні скінчилася, і вони досхочу говорили про нього всілякі гидкі речі, нахвалюючи Ніно за те, як він виступив проти нього і поклав на лопатки. А особливо вони сміялися, згадуючи слова, які Ніно кинув йому навздогін, коли той полишав залу, – слова, які вони чули, а я ні. Вони попросили його точно повторити цю фразу, а Ніно оборонявся, кажучи, що не пам’ятає. Але згодом він таки повторив її, можливо, цього разу прикрасивши, щось на кшталт: «Щоб захистити владу, ви погоджуєтесь на авторитаризм і готові навіть скасувати демократію». Від тієї миті говорили лише вони троє, з дедалі більшим азартом, про секретні служби, про Грецію, про тортури у грецьких в’язницях, про В’єтнам, про несподіване піднесення студентського руху не тільки в Італії, а й у всій Європі та світі, про статтю професора Айроти в часописі «Іль Понте» – Ніно сказав, що поділяє кожне його слово – щодо стану університетської науки та освіти.

– Я скажу доньці, що стаття вам сподобалась, – мовила Аделе, – Маріароза вважає її невдалою.

– Маріарозі подобається тільки те, чого світ дати не може.

– Браво, це істинна правда.

Я нічого не знала про цю статтю майбутнього свекра. Це мене збентежило, і я мовчки прислухалась до розмови. Спершу іспити, потім диплом, а відтак книжка та її поспішний вихід у світ забирали значну частину мого