Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шум і лють, Вільям Фолкнер 📚 - Українською

Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

798
0
23.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шум і лють" автора Вільям Фолкнер. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 94
Перейти на сторінку:
заходила? Аби дати йому привід, щоб знову мене шарпав? Ти сьогодні досить довго побула на вулиці. Ото краще б сіла та й погралася з ним тут.

— Та нехай провітряться, Кароліно, — каже їй дядечко Маврі. — Ковточок морозяного повітрячка їм не зашкодить. Не забувай: ти маєш берегти свої сили!

— Авжеж! — каже матінка. — Нікому ж невтямки, як я боюся Різдва. Анікому! Я ж не з тих жінок, яким море по коліна. Як би я хотіла бути здоровшою — заради Джейсона та дітей!

— Ти роби, що тобі до снаги, а вони хай тебе не хвилюють, — на те їй дядечко Маврі. — Ото біжіть собі, дітки. Тільки ненадовго! А то мама ще розхвилюється.

— Так, сер! — йому Кедді. — Ходімо, Бенджі. Ми знову йдемо надвір!

Позащібала мені пальто, і вже ми й до дверей.

— І як це ти тягнеш маленького на вулицю без черевиків? — каже матінка. — Тут повен дім гостей, а ти хочеш, щоб він розічхався-розсопливився?

— Забула я! — каже Кедді. — Гадала, він ще й не роззувався.

То ми й повернулися.

— Думати головою треба, що робиш, — їй матінка. Та постій ти спокійно! — каже Верш. Натягнув мені черевики. — От як не стане мене, то доведеться тобі про нього дбати. — А зараз тупни! — каже мені Верш. — Підійди та поцілуй матінку, Бенджаміне.

Підвела Кедді мене до маминого крісла, мама обхопила мені обличчя руками, притисла мене до себе.

— Бідолашне моє дитятко! — каже вона. Тоді відпустила. — Золотко, ви з Вершем добре про нього дбайте!

— Так, мамо, — їй Кедді. Ми вийшли з кімнати. А Кедді й каже:

— Тобі, Верше, йти з нами не треба. Я сама його трішки позабавляю.

— Гаразд, — каже Верш. — На такий холод я не попрусь ні за які втіхи.

То він пішов собі, а ми залишились у вітальні, й Кедді стала навколінці, обняла мене й притислася своїм холодним-яскравим обличчям до мого. Вона пахла деревами.

— Ніяке ти не бідолашне дитятко! Правда ж, ні, не бідолашне? Ти маєш свою Кедді! Чи не маєш?

«Та припини вже ті свої стогони й хлипи! — каже Ластер. — Таке ревище підняв! І не соромно тобі?» Ми пройшли повітку з каретою. А в карети нове колесо.

— Залазь і сиди там нищечком, чекай на маму! — Ділсі мені. Й запхнула мене в ту бідарку. Ті-Пі тримає віжки. — Невтямки мені, чом Джейсон не купить нової коляси, — каже Ділсі. — Діжде, що оця розпадеться під усіма вами одного чорного дня. Глянь, що від коліс лишилося!

Вийшла матінка, вуаль опускає. Якісь квіти несе.

— А Роскус де ж? — вона питається.

— Роскус сьогодні не годен і рук підняти, — каже Ділсі. — Ті-Пі незгірш правує.

— Мені страшно, — каже матінка. — Милий Боже! Наче ж так небагато від вас прошу: раз на тиждень дайте мені доброго кучера до цієї коляси! І ніяк не допрошуся…

— Ви ж не гірше мене знаєте, міс Келайн, як Роскуса скрутив гостець: ні в дугу вже Роскус не годиться, — каже Ділсі. — Ну ж бо, залазьте, сідайте! Ті-Пі довезе вас, що той Роскус, незгірш.

— Ой, боюсь! — каже матінка. — З тим дитятком…

Ділсі зійшла на ґанок.

— І оте здоровило ви називаєте дитятком? — вона матінці. Й бере матінку за руку. — Таж він дорослий, як Ті-Пі! То ходім уже, якщо ви їдете взагалі.

— Ой, боюсь! — затялась матінка. Та вони таки зійшли з ґанку, й Ділсі підсадила матінку в колясу. — Втім, так воно й ліпше скінчиться, для всіх нас.

— Чи ж не сором вам отаке говорити? — їй Ділсі. — Знаєте ж бо, яка Квіні сумирна конячка. Аби вона схарапудилась, потрібне щось страшніше за вісімнадцятирічного чорнюка. Таж вона прожила більше літ, ніж він та Бенджі, взяті разом. А ти, Ті-Пі, гляди, не жартуй з Квіні! Везтимеш не так, як бажає міс Келайн, то я напущу на тебе Роскуса! А руки йому ще ж не зовсім покорчило.

— Так, мамо, — їй Ті-Пі.

— Я так і знаю: вскочимо в якусь біду! — каже матінка. — Перестань, Бенджаміне.

— Дайте йому квіточку, — їй Ділсі. — Він квіточки хоче.

І тягне руку до квітів.

— Ні-ні! — їй матінка. — Ти ж їх так і розсиплеш.

— А ви тримайте міцніш, — радить їй Ділсі. — Я й висмикну йому одненьку.

Дала вона мені квітку, забрала свою руку.

— Рушайте вже хутчій, — каже Ділсі, — поки не побачила вас Квентіна та не забажала й собі поїхати з вами.

— А де ж вона? — питається матінка.

— Та біля будинку, бавиться з Ластером, — Ділсі їй. — Рушай, Ті-Пі. Правуй, як навчав тебе Роскус.

— Так, ма! — їй Ті-Пі. — Вйо, Квіні!

— Гляди, — каже матінка, — щоб Квентіна не…

— Та вже догляну, — їй Ділсі.

Коляса затряслася по алеї, захрумтіла жорства.

— Ох, страшно мені, що я поїду й лишу Квентіну без нагляду! — каже матінка. — Краще не поїду. Ті-Пі!

Тут ми виїхали за ворота, трясти перестало. Ті-Пі шмагонув Квіні нагаєм.

— Що ти робиш, Ті-Пі! — матінка йому.

— А щоб вона бадьоріше ступала, — каже Ті-Пі. — А то як ми повернемося до повітки, коли вона закуня посеред дороги?

— Повертай назад, — матінка йому. — Я боюсь за Квентіну.

— Тут не повернути, — їй Ті-Пі.

Потім вулиця стала ширша.

— Ну, тут уже можна повернути назад? — каже матінка.

— Гаразд, — їй Ті-Пі. Стали ми повертати.

— Ой, що ти робиш, Ті-Пі! — каже матінка й хапається за мене.

— Та якось же треба повернути? — їй Ті-Пі. — Тпру, Квіні!

Ми й зупинилися.

— Ти нас перекинеш, — каже матінка.

— То чого ж ви хочете? — допитується Ті-Пі.

— Мені страшно, як ти робиш поворот, — матінка йому.

— Вйо, Квіні! — каже Ті-Пі.

Їдемо далі.

— Чує моє серце: без мене Ділсі не догляне Квентіни — з нею щось та станеться! — каже матінка. — Нам треба мерщій назад!

— Вйо, Квіні! — гукає Ті-Пі. І пригощає Квіні канчуком.

— Ой, Ті-Пі! — кричить матінка й хапається за мене. Чути тупіт копит Квіні, й яскраві плями попливли обабіч, а тіні від них пливуть у Квіні по спині. Довго пливуть, мов ті яскраві вершечки коліс. Потім заклякли з одного боку — де біла тумба з солдатом на ній. А з другого боку все пливуть, але вже не так швидко.

— Матінко, чого вам треба? — питається Джейсон. Він тримає руки в кишенях, а за вухом у нього олівець.

— Ми їдемо на цвинтар, — каже матінка.

— Ну то й з Богом, — їй Джейсон. — Чи ж я вас не пускаю? Ви тільки на те мене й кликали, щоб це мені повідомити?

— Знаю, ти не поїдеш з нами, — матінка йому. — А з тобою я б не боялася так дуже.

— Не боялися б чого? — Джейсон їй. — Тато

1 ... 4 5 6 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шум і лють, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шум і лють, Вільям Фолкнер"