Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

Тут матінка хустинку під вуаль.

— Та перестаньте, мамо, — їй Джейсон. — Чи ви хочете, щоб той клятий пришелепок розревівся посеред площі? Їдь, Ті-Пі.

— Вйо, Квіні! — каже Ті-Пі.

— Покарав мене Пан Біг, — каже матінка. — Але й я не забарюсь на цьому світі.

— Зупини, — каже Джейсон.

— Тпру! — каже Ті-Пі. А Джейсон:

— Дядечко Маврі просить п’ятдесят доларів з вашого рахунку. Яка ваша рада? Дати?

— І чого ти мене питаєш? — матінка йому. — Тут моє слово нічого не важить. Я тільки намагаюсь не бути тягарем для тебе й Ділсі. Небавом я відійду в кращий світ, і тоді ти…

— Рушай, Ті-Пі, — Джейсон каже.

— Вйо, Квіні! — каже Ті-Пі.

І знову попливли плями. Ті, з того боку, знову замерехтіли, та так яскраво, швидко й гладенько, достоту як коли Кедді каже, що ми засинаємо.

«Заплач, Матвійку! — дражниться Ластер. — І не соромно тобі?» Ми проходимо повітку. Стійла всі повідчиняні. «Тепер немає в тебе коника-поника в яблука», — Ластер каже. Підлога суха й запилюжена. Дах просідає. В косих дірках танцюють жовті порошинки. «І чого тебе понесло отуди? Хочеш, щоб тобі голову відбили м’ячами?»

— Заховай руки до кишень, — мені Кедді. — А то одморозиш пальці. Ти ж не хотів би поодморожувати собі пальці на Різдво? Чи таки хотів би?

Обходимо повітку. У дверях велика корова й маленька, і чути, як товчуться у своїх стійлах Принс, Квіні та Фенсі.

— Коли б не така холодюка, то покаталися б на Фенсі, — мені Кедді. — Але в такий мороз хто б вивів коняку надвір!

А тоді бачимо фосу, там дим стелеться.

— То там закололи кабанця та й обсмалюють, — Кедді каже. — Назад вертатимемось тудою, то й побачимо всіх їх.

Ідемо вділ.

— Якщо хочеш, однеси цього листа, — мені Кедді. — Ти ж можеш однести. — Дістає листа зі своєї кишені й перекладає в мою. — Це різдвяний подарунок, — Кедді каже. — Дядечко Маврі хоче зробити сюрприз місіс Патерсон. Нам треба так оддати їй цього листа, щоб ніхто й не побачив. Тільки не виймай рук із кишень!

Придибали до річки-фоси.

— Замерзла! — Кедді каже. — Ось глянь. — Вона розбила воду вгорі й приклала шматочок мені до обличчя. — Лід! Оце тобі доказ того, як холодно. — Перевела мене через фосу за руку, й пішли ми попід гору. — Навіть матінці й таткові не велів про це говорити. Знаєш, я здогадуюсь, про що пише він у цьому листі. Про що? А про подарунки матінці, й таткові, й містерові Патерсону також, бо містер Патерсон надсилав тобі цукерки. Ще того літа, пам’ятаєш?

Ось паркан. Суха виноградна лоза, й вітер торохтить нею.

— От тільки не втямлю, чому дядечко Маврі не послав з листом Верша, — Кедді каже. — Верш не вибовкав би таємниці. — Ось і місіс Патерсон, виглядає у вікно. — Зачекай тут! — мені Кедді. — Отут-о постій. А я за мить і вернуся. Давай мені того листа! — Шаснула рукою до моєї кишені, забрала листа. — Тільки рук із кишень не виймай!

Лізе вона через паркан, а листа в руці тримає. Шурх-шурх крізь побурілі квіти. Місіс Патерсон пішла до дверей, відчинила й стоїть на порозі.

Містер Патерсон орудує сапкою поміж зелених квітів. Перестав сапати й дивиться на мене. Місіс Патерсон біжить до мене через сад. Я побачив її очі й заплакав. «Ох, дурило ж ти, недотепа! — каже місіс Патерсон. — Чи ж не казала я йому: більш не посилай його самого! Давай його сюди! Швидше!» А містер Патерсон швидкує до нас, із мотикою. Місіс Патерсон припала до паркана, простягла руку. Перелізти хоче. «Давай сюди! — каже вона. — Та давай!» Містер Патерсон переліз через паркан. І забрав листа. Сукня місіс Патерсон зачепилась за паркан. Я знову побачив її очі й чкурнув з гори.

— Там самі будинки, а більш нічого немає, — каже Ластер. — Ходімо вділ, до річки.

А на річці перуть, плещуть. Одна співає. Чую дух мокрого одягу, яким плещуть, і диму — його несе через річку.

— Отут і сиди крячкою, — каже Ластер. — А туди, нагору, тобі нічого пхатись. Ще в довбешку тобі вцілять.

— А чого він хоче?

— Коли б то він знав, чого хоче, — каже Ластер. — Здається йому, ніби він хоче туди, нагору, де в гольф гуляють. Ото сиди тут і бався своєю блекотою. Хочеш щось побачити? То дивись, як діти бовтаються — льопаються в річці. І хто це сказав, ніби ти не годен поводитись, як усі нормальні люди!

То я й сів край води, де перуть-полощуть, а вітерець несе синій дим.

— Чи тут ніхто не знаходив монетки? — питається Ластер.

— Якої такої монетки?

— Четвертака, що я загубив тут уранці, — їм Ластер. — Десь тут посіяв. Ось із цієї кишені, в оцю дірку випав. Як не знайду — не потраплю на вечірню виставу.

— А де ж це ти доп’яв того четвертака, хлопче? Чи не в якого білого у кишені, коли той в інший бік задивився?

— Де доп’яв, там уже катма, — їм Ластер. — Та колись буде куди більше! Але наразі мені до зарізу саме цей четвертак потрібен. Невже так-таки ніхто з усіх вас не знаходив?

— Ще б я чиїсь гроші тут шукала! Тут свого клопоту по самісіньку зав’язку.

— Ану, ти, ходи сюди! — мені Ластер. — Допоможи мені шукати.

— Та він же як і знайде монету, то не знатиме, що воно таке!

— Та байдуже — хай помагає! — каже Ластер. — А ви всі, правда ж, побіжите ввечері на виставу?

— Ще б чого! Моя вистава — ось ці повні ночви прання! Поки все це переперу, то так натомлюсь, що й рук не підійму. Тоді вже не до тих штукарів мені…

— А б’ємось об заклад, що й підете? — каже Ластер. — Б’юсь об заклад: ви там були вчора! І сьогодні хай-но відкриють те шатро, як ви всі так і сипнете туди.

— Туди й без мене повно чорнюків напхається. Досить того, що побувала там вчора.

— А хіба чорнюки дають чорні гроші? Такі самі, що й білі люди, дають.

— Коли білий платить чорному ті копійки, то добре тямить: приїде інший білий з бандою-музикою, та всі ті центики й загребе собі. Тож іди, чорнюче, працювати по-чорному, щоб знову щось заробити.

— Та ніхто ж тебе на ту виставу не заганяє.

— Поки що не заганяють. Бо ще не додумались до такого.

— І що ти маєш супроти білих?

— А нічогісінько супроти них не маю. У мене своя дорога: од печі й до порога, а в них своя, то хай нею і ходять. Я