Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Лице ненависті 📚 - Українською

Читати книгу - "Лице ненависті"

233
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лице ненависті" автора Віталій Олексійович Коротич. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 51
Перейти на сторінку:
class="p">З газети «Нью-Йорк тайме», 24 жовтня 1982 р.

«Ви можете орендувати цілі поверхи в будинку № 350 по Ііарк-авеню (між 51-ю і 52-ю вулицями), можна орендувати й мешкання, розташовані на кількох рівнях,—усе на ваш вибір. Це добре прилаштування капіталу...»

З газети «Русский голос», 18 листопада 1982 р.

«Було близько сьомої вечора, коли, вдягнувши звичайну куртку і джинси, я прийшла до притулку. Служниця сказала, що мене відвезуть до нічліжного будинку в Квінсі, а поки що мені треба прийняти душ.

В обшарпаному малому коридорчику я стала в чергу. Нарешті служниця відвела мене до кімнати, де зразу ж вдарив у ніс запах немитих тіл і застояного тютюнового диму. Кинувши мені рушник, який вже багато разів уживали, вона вказала на двері душової й попередила: «Зачини двері на засув». Душова була похмура, з численними дірками в стіні, поламаними гачками для одягу, шматком брудного мила й калюжами на підлозі-. Паперових серветок не було, зате жуки й таргани повзали повсюдно...

Приміщення, куди нас привели, нагадувало палату тюремного госпіталю: в довгій залі рядами стояли залізні ліжка. Мене підвели до одного з них, вкритого пожовклим простирадлом, у головах лежала вся геть поплямлена подушка без наволочки... Багато хто спав, накрившись простирадлами з головою, і лиш одна, в кутку, ввімкнула своє радіо... Протягом ночі я очей не склепила.

О 5 годині 45 хвилин ранку служниця увімкнула освітлення. «Час уставати!» — гукнула вона, й жінки почали покірно підводитись...»

РОЗДІЛ 1 (закінчення)

Я навіть не помітив, як минув час. А на годинник я подивився лише тому, що хтось постукав у двері. «Ну от,— мовив я сам до себе.— Ледь вийшла одна співрозмовниця з пилососом, як ще комусь я знадобився». Але за дверима стояла та сама прибиральниця з готельною нашивкою і табличкою «Марія» на грудях.

Я вам принесла сіль,— сказала вона своєю псевдоан- глійською мовою.— Обіцяла й принесла. Зробіть, будь ласка, ванну для ніг, і все мине.

Заходьте,— сказав я, хоч насправді було мені не до ввічливості, горілка ще не подіяла, а віруси з мікробами діяли повним ходом.— Дякую!

Не переступаючи порога, жінка простягла мені круглу картонну банку синього кольору з алюмінієвою накривкою. Вона подивилася на мене й повз мене — спершу, напевно, машинально, а потім, напевно, тому, що жінка уздріла почату пляшку, повернену етикеткою до дверей.

Звідки це у вас? — запитала жінка не іноземною, а чистісінькою українською мовою, заходячи до кімнати. Вона пройшла повз мене до пляшки, де похитувалась червонява поверхня ледь початої горілки; нахилилась до столу і, не торкаючи, уважно роздивилася етикетку.

Це ви тут дістали? — спитала жінка, важко шикуючи англійські слова.

Ні, не тут,— відповів я українською мовою.— Ліки слід привозити з дому. Ви ж самі казали, що хворіти в Америці дорого коштує.

Жінка не відповіла. Вона відійшла від столу, повільно звела на мене очі і вже впевненіше та незалежніше запитала:

Ви постійно тут чи приїхали?

До Америки всі приїхали.

Ви ж розумієте, про що я питаю...

У голові моїй видзенькували простудні молоточки; я розумів, що коли після випитої горілки розбалакаюсь з не знайомою мені Марією, яку вперше побачив півгодини тому, то нічого доброго з того не буде.

Мила Маріє,— сказав я українською мовою,— в мене, можливо, грип. Це дуже неприємна хвороба, і я не хочу, щоб ви захворіли на неї. У вас, напевно, є діти, й...

Жінка заплакала. Я згадав, що коли вона минулого разу виходила від мене, то плакала теж; сльози текли по обличчю в неї нестримно, й жінка навіть не хлипала. Ситуація ставала безглуздою. Розчервонілий чоловік, що пахне оселедцями й го­рілкою, почата пляшка на столі, жінка плаче...

В мене.дітей нині немає,— сказала Марія спокійним, рівним голосом, хоч лице її лишалось мокрим.—Піду приготую нам ванну, ви ж на ногах не тримаєтесь,— сказала Марія й пішла до ванни. Вона господарювала там впевнено, зовсім не як служниця; я розумів, що в моєму становищі лишається лиш підкоритися розпорядженням, що їх видає діяльна людина, яка знає про мою недугу.

Все було дивно.

І те, що я захворів, і що в житлі’у мене прибирала саме ця жінка, і те, що вона сипала сіль у воду, готуючи для мене ванну.

Маріє,— покликав я.— Звідки ви тут взялися? '

Не бійтеся,— сказала вона розсудливо й глянула просто на мене, обтрушуючи мокрі руки.—Я вже з готелю звільнила­ся. Точніше, мене звільнили. Але в тому, що я готую для вас ванну, нічого дивного; дивно, що ми розмовляємо українською мовою, нічого не знаючи одне про одного.

Чому? Вдома я завжди так розмовляю і не завше відаю з ким...

Де ваш дім? — спитала вона.

В Києві,— відказав я і зрозумів, що вона чекала на таку відповідь, побоюючись її, бо в неї якраз не було дому. Я хотів її про щось запитати, але сказав зовсім інше, бо втомився розмовляти, та й було все якось дивно.

Шановна Маріє,— пробубонів я.— Коли бажаєте, розмовляйте зі мною звідти. А ще краще — приходьте завтра. Мені треба лікуватися. Дякую.

Завтра я поїду,— мовила жінка.— Ми більше не побачимось.

Я зачинив за собою двері до ванни, сів на емальованому ос­лінчику й зняв шкарпетки. Закасавши холоші, я занурив ноги в гарячу солону воду. Настали миті блаженства. Коли б я оце був сам — так би і впав у ванну і лежав у ній, доки всі мікроби й віруси не перетопилися б. Я посмоктав собі палець: вода була солона й гаряча. Десь розмовляла жінка, далеко- далеко, українською мовою, крізь мої застуди й плюскіт солоної води.

Вже я не працюю тут,— сказала Марія.— Трму нічого не боюсь. Вчора я в одного пожильця зняла простирадла, забрала всі його брудні рушники й лишила все у центрі кімнати. Голова в мене зараз така. От і все. Я вже не працюю тут: у них розмова коротка, й поскаржитись нікому. Та й син мій не знати де. Він був з сестрою — в мене тут сестра, яка нас викликала, запросила до себе. Сестра сторожує при маленькому емігрантському цвинтарі, й нам спершу було з нею непогано — вона й кликала нас, щоб не самотньо було їй. Я з Прикарпаття, ми там жили з моїм Володькою: батько Володьчин покинув нас, коли син був ще зовсім малий, тож батька не пам’ятає. Сама не знаю, чого я сюди заїхала,— не можу тут.

1 ... 4 5 6 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лице ненависті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лице ненависті"