Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Поки стою бідним родичем у коридорі Даниленків, все думаю, що я тут роблю? Я тут зайвий. Недоречний. Все говорило про це, адже Харитон і Анжеліка досконала пара. Все свідчить про те, що вони живуть у достатку, щасті та любові. Тож навіщо я тут? Мені, зрадженому, покинутому, нещасному чоловіку тут не місце!

А втім, може й ні. Може — це карма? Покарання за помилки минулого. Я тут, щоб усвідомити це, дивлячись, як ангельська дівчинка з любов'ю дивиться не у мої очі...

Спогади самовільно вертають туди, де я звернув у не свій поворот. Втопаючи у них, так і не наважуюсь піти з квартири Анжеліки. Хочеться ще раз вдихнути її аромат, яким насичена вся квартира. І ще раз. І ще...

***

Три з половиною роки тому...

Я чекав її другого дня після нашого знайомства, раз за разом прокручуючи в голові ті моменти. Ми говорили тоді години дві. Фліртували, сміялись, обговорювали фарби морської піни та спостерігали за численними відпочивальниками піщаного пляжу. А коли настав час їй йти, то вона не залишила мені свій номер телефону, а веліла чекати на неї на тому ж самому місці, у той самий час наступного дня.

І я чекав...

Дуже боявся, що вона не прийде. Красуня запала мені в душу. Її золотисто-каштанове волосся, пісочна фігура, мелодійний сміх — снилися мені всю ніч! Дівчат із такою модельною зовнішністю, як у неї, я не зустрічав раніше у житті. Мабуть, саме тому й заговорив до неї — не захопитися нею не можна! Проте, я не до кінця тямив навіщо це все й чому. Сам біс підштовхнув — не інакше! Обов'язки одруженого чоловіка були мені путами й стримували від продовження цього знайомства, однак зрада розв'язувала руки. Я запевняв себе, що це всього лиш дружнє спілкування двох самотніх людей, але одна думка надокучливою комахою дзижчала мені: "Це щось незвичне." Ніколи такого не було, опісля зустрічі з дружиною, щоб малознайома дівчина ось так застрягла дрібним друзочком у свідомість, і не виходила звідти. І в якийсь момент я відчув потребу не втратити дівчину з пляжу. Розмовляючи з нею, я наче забував про все. Вона немов янгол мене зцілювала.

"Анжеліка мій персональний янгол, котрий спустився з небес, щоб підтримати мене й не дати моїй душі зітліти?" Таке питання я ставив собі, чекаючи на її появу. І коли усвідомив, що почав подумки кликати її "ангелочком" — тоді вона й з'явилась. Диво-дівчинка. Вона здивувалась моєму місцеперебуванню, що читалось в її очах, які потьмяніли на погоду й сьогодні мали відтінок сушеного різнотрав'я.

— Всі зібрались, як бачу. То що із пропозицією піти разом у море? — не так сміливо, як минулого дня, проте радісно, заговорив до неї я.

— Яке море? Штормове попередження. Ти бачиш ці хвилі? — вказала зеленоока на водний простір, до якого сьогодні всі були байдужі. Людей на пляжі було менше, ніж учора й ніхто не волів занурюватися у воду. — Я й засмагати сьогодні не буду. Погода не та. Синоптики он і дощ обіцяли, — додала.

Я засмутився. Минулого дня так приємно було дивитися на її тіло, прикрите клаптиками купальнику, який був кольором вранішнього сонця. Сьогодні ж вона ховала його під білим і довгим сарафаном. У ньому лінія її досконалої фігури дещо губилися, а це означало, що милуватися звабливими вигинами неможливо.

— То які плани? Йдемо їсти морозиво? — запропонував я, вскочивши на ноги, та натягаючи чорну футболку з написом "Fredom". Навмисне її одягнув сьогодні, бо таким чином прагнув вивільнитись від усіх життєвих негараздів і болючих дум.

Анжеліка нагородила мене усмішкою.

— Оскільки ти це запропонував одягнутим, а не так, як вчора, — розвалившись на піску лишень у плавках, то я приймаю твоє запрошення. Пристойний вигляд, пристойні пропозиції роблять дива, — промовила вона та поглянула на небо, давши мені час зібратися.

Ми їли морозиво, що я придбав у першій ліпшій крамничці. Вона обрала пломбір, а я фруктовий лід. Хоч погода була не ясною й сонце ховалось з-за хмарками, та все одно було досить спекотно й тому її морозиво швидко тануло, а вона не встигала його їсти. Одна крапелька білої маси потрапила на кінчик її носика, а інша на підборіддя. Я усміхнувся й рефлективно потягнувся прибрати неохайність з ангельського личка. А потім стрепенувся... Я так завжди роблю, коли моя донечка забруднюється ласощами...

Я насупився. Усвідомлення, що мені, як нормальному чоловіку, треба було б нині балувати свою доньку смаколиком, а не сторонніх людей, гострим кресалом торкнулося серця. Але нині я був далеко від дому й навмисно це зробив. Матір моєї дитини завдала мені болю і я не знав, як із цим впоратись. Я дуже любив доньку. Аделінка моя маленька принцеса, якій я хотів забезпечити гідне життя та щасливе дитинство. От тільки, на жаль, у її матері щастя доньки було на не першому місці. Після того, як я дізнався про численні зради дружини я хотів подати на розлучення, але Оля підняла ґвалт. Збагнувши, що благаннями та обіцянками бути вірною мене не розчулити, перейшла до скандалу. Розмовляючи криками, раптово Оля дала мені зрозуміти, що розлучившись я більше не побачу свою донечку — вона не дозволить цього. Ультиматум пролунав лише раз, але я був певен, що прозвучить ще й ще, якщо я її не пробачу. Тому я погодився нічого не змінювати. От тільки взяв перерву на тиждень, після якої мав повернутись до невірної дружини й Аделінки. Я не бажав залишити свою семирічну донечку без батьківської уваги...

Анжеліка тоді витягнула мене з тих важких думок. Тема повернення мене дуже гнітила, але присутність янгола внесла певні емоцій в депресивні дні. Один лиш погляд на каштановокосу красуню надавав мені сил. Милуючись юною дівою, хотілось розправити плечі.