Читати книгу - "Ідеальний рецепт, Axolotl"

Жозефіна позіхнула, відмикаючи двері пекарні. Сонце ще не зійшло, а вулиці Парижа залишалися майже безлюдними.

Вона була впевнена, що прийшла першою.

Але щось було не так.

Всередині горіло світло.

Жозефіна завмерла, а потім різко штовхнула двері.

— Що за…

На кухні, у слабкому світлі лампи, стояв він.

Лоран.

Він навіть не підняв голови, зайнятий чимось на столі.

Жозефіна помітила ніж у його руці й на секунду завмерла.

Але потім побачила, що він ріже…

— Ти що, шоколад кришиш?!

Лоран нарешті подивився на неї.

— А що ще я маю робити?

Жозефіна відкрила рот, але відповісти не встигла. Вона ніяк не очікувала, що цей темний і мовчазний тип прийде раніше за неї.

— Ти… ти давно тут?

— Годину тому прийшов, — спокійно відповів він.

— Годину?! — вона мало не впустила свою сумку.

Лоран повів плечима, ніби це була дрібниця.

— Думав, буде складніше. Але з шоколадом справився.

Жозефіна підійшла ближче й подивилася на рівно нарізані шматочки.

Вона скептично звузила очі.

— Це занадто ідеально…

— Я хороший з ножами, — відказав Лоран.

Жозефіна прикусила губу, щоб не розсміятися.

— Знаєш, це не найкраща фраза для пекарні.

Лоран нічого не відповів, лише продовжив працювати.

Жозефіна все ще не могла повірити, що він прийшов раніше, ніж вона.

Хто б міг подумати, що її новий помічник виявиться… таким відповідальним?

Жозефіна втупилася в шматочки шоколаду.

— Це… це як?

Лоран зупинився й підняв на неї спокійний погляд.

— Що?

Вона взяла один шматочок, потім другий, потім третій. Вони були… ідеальними.

— Ти що, міряв їх лінійкою?

— Ні.

— Тоді як?!

Лоран знизав плечима.

— Просто різав.

Жозефіна подивилася на нього з підозрою.

— Просто різав… рівно на п’ять на п’ять сантиметрів?

— Приблизно.

Вона гмикнула.

— У тебе випадково немає минулого, пов’язаного з геометрією?

— Не зовсім, — сухо відповів він.

Жозефіна ще раз подивилася на рівні шматочки.

— Ну добре, може, різати ти й умієш… Але давай перевіримо, як у тебе з випічкою.

Лоран нічого не сказав, але вона помітила, як він ледь помітно напружився.

Це буде цікаво.

— Гаразд, — Жозефіна поплескала долонями. — Тепер ти зробиш каву.

Лоран глянув на неї так, ніби вона щойно запропонувала йому розмінувати бомбу.

— Навіщо?

— Тому що пекарня без кави — це злочин, — вона широко усміхнулася. — А якщо ти тут працюєш, то маєш знати, як її робити.

Лоран скептично подивився на кавоварку.

— Це не складно, — підбадьорила його Жозефіна. — Натискаєш ось тут, засипаєш каву сюди, запускаєш…

Він мовчки кивнув, вивчаючи машину.

Жозефіна спостерігала, як він вправно засипає каву, натискає кнопки, навіть акуратно бере горнятко.

«Може, дарма я сумнівалася…»

А потім він узяв пінник для молока.

— О, обережно з цим, він іноді…

ПШ-Ш-ШШШ!

Жозефіна навіть не встигла договорити, як пінник вибухнув фонтаном молочної піни.

Лоран відскочив назад, встигнувши прикрити обличчя рукою.

Піна була скрізь: на ньому, на кавоварці, на столі, навіть на стелі.

Жозефіна завмерла.

Лоран теж.

Він повільно, дуже повільно опустив руку, його вираз обличчя був настільки шокованим, що Жозефіна не витримала.

Вона вибухнула сміхом.

— Боже мій, Лоране, ти бачив себе?!

Він мовчки глянув на неї, потім на пінник, ніби вирішував, чи варто його знищити.

— Я йду, — нарешті сказав він, повертаючись до дверей.

— Ні-ні-ні! — Жозефіна схопила його за рукав. — Ти не можеш просто втекти!

— Ще як можу.

— Це лише пінка! Це не вибухівка!

— І добре, — буркнув він, — бо я би її знешкодив.

Жозефіна реготала, поки він зітхнув і струсив з руки залишки піни.

Схоже, сьогодні він навчився двох речей:

— Отже, Лоране, — Жозефіна схрестила руки на грудях і хитро примружилася. — Ти маєш навчитися робити круасани.

Лоран подивився на неї, потім на стіл, потім на шматок тіста перед собою.

І знову на неї.

— Навіщо?

— Бо це класика! — вона підняла вказівний палець. — Жодна французька пекарня не обходиться без круасанів.

Лоран мовчки кивнув.

Потім знову глянув на тісто.

Підозріло.

— У чому підступ?

Жозефіна засміялася.

— Немає ніякого підступу! Просто візьми оцю качалку й розкачай тісто.

Лоран узяв качалку, ніби це була зброя, і обережно провів нею по тісту.

Жозефіна прикусила губу, щоб не розсміятися.

— Ти поводишся так, ніби це мінне поле.

— А ти впевнена, що це не воно?

— Лоране…

— Воно липке.

— Це тісто.

— Воно виглядає підозріло.

— Це просто… Тісто.

Лоран зітхнув і спробував знову.

Жозефіна спостерігала, як він сконцентровано розкачує, мружиться, неначе аналізує можливу загрозу, і…

— Чорт, — пробурчав він.

Вона нахилилася подивитися.

— Ох… Ну, воно… схоже на круасан.

— Не схоже.

— Добре, це радше… м’яте щось. Але ти стараєшся, і це головне!

Лоран глянув на неї так, ніби хотів спитати: «Навіщо я тут?»

Жозефіна ж усміхнулася ще ширше.

— Не хвилюйся, ти навчишся. Рано чи пізно.

Лоран подивився на своє нещасне тісто й похмуро сказав:

— Пізно. Дуже пізно.

Лоран сконцентровано розкачував тісто, ніби виконував надважливу місію.

Жозефіна ледве стримувала усмішку.

— Ну ось, бачиш? — підбадьорила вона. — Виходить чудово!

Лоран злегка примружився, оцінюючи результат.