Читати книгу - "Янгол у в'язниці , Alina Slynko"

Час, що змушує мене замислитися

Дні тут не схожі на ті, що я жила раніше.  

Вони довгі, тихі, важкі*.  

Я думала, що після арешту найбільше болітиме сам факт ув’язнення—стіни, правила, чужі люди, які дивляться на мене так, ніби я вже втратила шанс.  

Але справжній біль був не тут.  

Він був всередині мене.  

Усвідомлення того, що назад дороги немає.  

"Чому я тут?" 

Це питання звучало кожного вечора, коли я лежала на вузькому ліжку.  

"Якщо Бог є, чому Він дозволив мені впасти?"  

"Якщо Він все бачить, чому не зупинив мене?" 

Я не хотіла думати про Нього.  

Це не мало сенсу.  

Але щоразу, коли я чула розмови інших жінок, щось усередині реагувало.  

Жінки навколо були різні.  

Деякі зломані.  

Інші—спокійні.  

У їхніх очах не було страху.  

Вони говорили про Бога.  

Я слухала, але не вірила.  

"Як Він може бути тут?"  

І все ж, вони не намагалися мене переконати.  

Вони просто жили інакше.  

Якщо вони знайшли світло після всього болю, який пережили—можливо, є щось, чого я ще не розумію?  

Одного вечора до мене підійшла Марта—старша жінка з добрими очима.  

Вона сідає напроти і каже тихо:  

— Ти думаєш, що це кінець?  

Я мовчу.  

Вона дивиться прямо мені в очі.  

— Це може бути кінцем. Якщо ти цього хочеш.  

— Я не знаю, що я хочу.  

— Це добре. Бо якщо ти не знаєш, значить, у тебе є вибір.  

Її голос спокійний.  

Вона не засуджує мене.  

Вона просто бачить мене такою, як я є.  

— Ти злишся на Бога?  

Я думаю.  

— Я не знаю, чи він взагалі є.  

Марта усміхається.  

— Це нормально. У Бога немає потреби доводити, що Він є. Це ми маємо вирішити, чи хочемо ми Його почути.   

Тієї ночі я залишилася одна у камері.  

У мене не було слів.  

Я просто дивилась у темряву.  

І раптом сказала:  

"Якщо Бог реально є, нехай Він покаже себе." 

Це був шепіт.  

Не молитва.  

Не прохання.  

Але щось змінилося.  

Бо вперше я спробувала відкритися.  

Наступного ранку охоронець приніс мені маленьку польову квітку.  

"Хтось залишив її біля входу."

Я дивилася на неї.  

Ця квітка не повинна була бути тут.  

Але вона була.  

Як знак.  

Як натяк, що моя історія ще не закінчена.