Читати книгу - "В сяєві Локобренни, Alana Nesta"

***

Прокидатися було важко.

— Що мені взагалі в мене було в голові, коли я вчора влаштувала цю авантюру? — бурмотіла я, неохоче розплющуючи очі. Та побачене змусило мене різко підвестися, і, застогнавши від гострого болю в голові, я озирнулась довкола.

Те, що я побачила, приголомшило й налякало мене.

Навколо — голі стіни з тесаного каменю, немов у середньовічному замку. Сама я лежала на величезному ліжку з балдахіном. Біля ліжка, на невеликому столику — стояли свічки, глечик та миска. Проти ліжка стояла велика скриня й стілець з високою спинкою, на якому було розкладено якийсь ще одяг.

Окинувши кімнату ще раз, я вирішила: — мабуть, це мені сниться.— і щоб впевнитися, ущипнула себе за руку. Враз стало боляче.

— Отже, не сон. Тоді залишаються два варіанти: або я збожеволіла, і це все — витвір моєї хворої уяви, або ж я потрапила в якийсь розіграш. Але кому взагалі треба так мене розігрувати? — дивувалася я.

Двері тихо рипнули, і до кімнати зайшла жінка в білому чепчику та довгій сукні — так зазвичай виглядає прислуга в історичних фільмах, промайнуло в моїй голові.

Побачивши, що я вже не сплю, вона зробила реверанс і вибігла з кімнати, щось голосно вигукуючи. Я намагалася зрозуміти її слова, але жодного не змогла розібрати.

— Що вона говорить і де я взагалі?

Відкинувши ковдру, хотіла встати й лише тоді я усвідомила, що на мені лише тонка нічна сорочка. Хтось мене роздягнув. Справжня паніка накрила мене хвилею.

Я підбігла до вікна й побачила внутрішній двір замку. Люди снували туди—сюди, усе виглядало, як зйомки середньовічного фільму — тільки от камер ніде не було видно.

— Я радий, що ти прокинулась, — почувся за спиною до болю знайомий голос.

Я повільно обернулася. Переді мною стояв Том. Сьогодні він був у якомусь безглуздому історичному костюмі.

— Що це все означає? — запитала я, обережно наближаючись до нього.

— Що саме?

— Чому я тут — я ще якось можу пояснити. Напевно, невдалий розіграш. Але що тут робиш ТИ?

Він усе так само мовчки дивився на мене. І лише коли я вже майже вибухнула від його мовчання, він нарешті заговорив:

— Це не розіграш.

— І все? А що ж тоді? — прошипіла я. — Я дуже уважно тебе слухаю.

— Ти зараз у моєму замку. У Шотландії.

— З місцем розібралися. Тепер би ще зрозуміти, як я сюди потрапила. Ти що, мене чимось опоїв?

— Мені це й не потрібно. Ти, мабуть, змерзла? — сказав він, і повільно перевів погляд на мої груди. — Зараз я покличу когось, щоб допомогли тобі вдягтися. А за сніданком усе розповім.

— Стій! Я хочу почути все зараз! — вигукнула я, схрестивши руки на грудях. Я дійсно змерзла — адже стояла босими ногами на кам’яній підлозі.

— Гаразд. Тільки, будь ласка, присядь на ліжко й укрийся, а то ще застудишся, — мовив він, повільно наближаючись до мене.

— Стій там, де стоїш! — гаркнула я, але все ж послухалась: влізла назад під ковдру, закутавшись по саме підборіддя.

— Як скажете, пані, — промовив він, лукаво всміхнувшись і жартівливо вклонившись, немов блазень з палацу.

— Я слухаю уважно. Почни з того моменту, коли ти мене "опоїв" і протяг через три країни у такому вигляді!

Він підійшов до стільця, змахнув із нього одяг на скриню, підняв стілець і підніс його ближче. Я інстинктивно виставила руку, мовляв: "Далі не підходь!" — і він зупинився. Сів у трьох кроках від мене, закрив очі рукою й завмер.

— Ау! Ти що, заснув там? Я все ще чекаю...

— Чудово, — промовив він раптом різко. — Я — Локі з Йотунхейму. Ти в моєму замку. Зараз ми в середньовіччі, як у вас там кажуть.

— Прекрасно. Тобто це не розіграш, а я просто, просто... з'їхала з глузду, — пробурмотіла я. — Життя точно не готувало мене до такого...

— Ти не збожеволіла. Просто я жив у вашому світі в образі Тома Гіддлстона… доки не зустрів тебе.

— І я тепер маю ось так одразу повірити, що ти — той самий Локі з міфів — розсміялась я істерично. — Ні, я точно зійшла з розуму.

— Кажу ще раз: ти не зійшла з розуму. — повторив твердо він.

— Добре. Уявімо, що я не збожеволіла. Тоді навіщо я тобі? Що, невже в тобі спалахнули якісь надземні почуття до мене? Так сильні, що ти викрав мене і привіз, до Шотландії..., кажеш? Навіщо стільки мороки? — у голосі моєму вчулося відверте знущання.

— Я звик отримувати те, чого хочу, а тут ти від мене не подінешся. А тепер одягайся, і я чекаю тебе на сніданок унизу. Служниця тебе проведе, — додав різко й вийшов.

За хвилину до кімнати увійшла та ж сама жінка, що приходила раніше. Вона допомогла мені вдягти цей дивний одяг, уклала волосся, водночас щебечучи щось своєю мовою. Я так і не зрозуміла, що саме — мова була зовсім чужа. Потім вона жестом покликала за собою й провела до їдальні.

Том— або Локі, як він себе називає — сидів за довжелезним столом, заставленим усілякими стравами. Служниця вклонилася і мовчки зникла. Я хотіла сказати, що не голодна, і піти слідом, та шлунок зрадницьки забурчав. Зі скрипом у серці я сіла за стіл, подалі.