Читати книгу - "В сяєві Локобренни, Alana Nesta"

— Господиня дому зазвичай сидить поряд із господарем, — тихо сказав він.

— Господиня, може, і сидить. Але я — ні, — відрізала я холодно.

— Ну що ж, спишу це на шок, — знизав плечима Том.

Я почала накладати собі їжу. Вона, певно, була смачною, та смаку я не відчувала. Закінчивши, мовчки встала й рушила до дверей.

— Якщо ти вирішила втекти — не раджу. Жінці тут небезпечно. Дикі звірі — не найгірше. Гірше — люди.

Я обернулася й уперлася в нього злим поглядом. Як же мені хотілося зірвати з його обличчя цю самовдоволену посмішку! Та стрималась. Відкривши двері, вийшла надвір… і мене вдарив у ніс запах кінського гною та сирості. Йшов дощ. Я стиснула плечі й повернулася назад.

— З поверненням, — він стояв зовсім близько. І знов ця посмішка… Я не витримала — кинулась на нього. Перший удар він пропустив: я встигла роздерти йому щоку. Але далі він схопив мене за руки, заломив їх за спину і прошепотів, ледве торкаючись щоки:

— Нам не буде нудно, Бренна.

Я завмерла, бо його тіло, щільно притиснуте до мого, було… крижаним. Я хотіла щось відповісти, але, піднявши очі, помітила: на його щоці подряпини вже майже зникли.

— Як? — прошепотіла я… і провалилась у темряву.

***

Отямилася я від різкого запаху — наді мною схилилась служниця з флакончиком і щось примовляла.

— Все гаразд, — відвела я її руку.

— Тобі краще, — пролунав голос Локі з протилежного боку. Я повернула голову — і втупилась в його смарагдові очі. Дивно… Я не пам’ятаю, які очі були у Тома, але не зелені — це я б точно не забула.

На його щоці не лишилось навіть сліду.

— У мене така особливість: усі рани загоюються дуже швидко, — сказав він, наче прочитавши мої думки.

— Залиште мене одну, будь ласка, — ледве прошепотіла я.

— Звісно, — він щось сказав, і служниця вклонилась і пішла. Він обійшов ліжко, вже був на порозі.

— А якою мовою вона говорить? — вирвалось у мене.

— Гельською, — відповів, зупинившись.

— Дякую… — тихо мовила я, відвертаючись.

Як тільки двері зачинилися, мій мозок почав швидко перебирати всі знання про Локі й Шотландію та середньовіччя.

Картина вимальовувалась невтішна.

— Згадуй усе, що може допомогти вибратися звідси.

"Локі — бог обману й хитрощів…"

Ні, не те. Що ще? Він не читає думок, але може впливати на інших, примушуючи діяти так, як йому потрібно. Добре. А Шотландія? Постійні набіги вікінгів, міжусобиці кланів, магія, друїди…

Друїди! Я десь читала, що стародавні капища друїдів могли бути порталами в інші світи. Потрапити туди треба в повний місяць…

Отже, мені потрібно з'ясувати:

— Де я зараз?

— Чи є поблизу якесь капище?

— І коли буде повний місяць?..

Треба робити це дуже обережно, а то ще вирішать, що я відьма і спалять на вогнищі, чи відьм палили пізніше? – я задумалась.

Боже про що я думаю, яке вогнище, відьми, капища, друїди, Локі. Я точно несповна розуму.

***

— Зараз прокинуся, відкрию очі й побачу свою кімнату. — Я повільно відкрила очі. Але ні, все залишалося, як і раніше: та сама кімната, лише сонце вже майже зайшло. Мені не хотілося нічого, може, просто отак лежати, поки не помру від виснаження.

З кутка кімнати я почула тихий зітх. Повільно повернувши голову, я побачила Тома/Локі. Мовчки почала його розглядати. Він сидів біля палаючого каміна й читав. Іноді зупинявся, вдивляючись у вогонь, що відбивався в його очах смарагдовими іскрами. Його обличчя було зосередженим, ніби він розмірковував про щось дуже важливе й не міг знайти виходу. Час від часу він насуплювався.

— Мабуть, сюжет книги менш цікавий, ніж ваші думки, — прошепотіла я.

Він здригнувся, ніби прокинувся зі сну, й миттєво натягнув маску — посміхнувся та повернув голову до мене.

— Ти прокинулася. Як ти себе почуваєш?

— Чудово, у своєму божевіллі.

— Ти не божевільна, скільки разів можна повторювати? Невже ти ніколи не вірила в дива?

— Я вже виросла, щоб вірити в таку нісенітницю.

— Якщо ти віриш тільки в те, що доведено й матеріальне — ти занадто себе обмежуєш. Світ багатогранний і нескінченний. У ньому багато такого, що ми можемо вважати дивом чи казкою, але воно існує насправді. Просто до пори до часу ти з цим не стикаєшся. Подумай: чому б не повірити в те, що ти бачиш?

— Мені трохи складно повірити в тебе. Як довго я буду з тобою?

— До кінця.

— Що ти маєш на увазі? — з жахом запитала я.

— Ну або поки ти не постарієш і не помреш... або я. Я не безсмертний, просто живу на кілька тисяч років довше за звичайних смертних.