Читати книгу - "В сяєві Локобренни, Alana Nesta"

— Тобто живою мені звідси не вибратися. Тоді навіщо старатися? Я можу просто заморити себе голодом і не мучитися поруч із тобою роками, — втомлено відповіла я.

— Це теж вихід... Але невже я тобі настільки огидний, що ти готова померти у страшних муках? — сказав він із тугою в голосі.

— Можливо, я б і змирилася з цим життям, — я обвела кімнату рукою, — але ти розлучив мене з родиною. Я навіть не уявляю, як вони там зараз сходять з розуму, намагаючись мене знайти. Чому ти вигадав такий хитромудрий план? Адже можна було піти старим добрим способом — залицянням, спокусою і т.д., — відповіла я майже крізь сльози.

— Не плач. Іншого виходу не було, — різко обірвав він.

— Чому? Чому?! — вже в істериці закричала я.

— Я обов’язково все розповім, але пізніше, коли ти трохи заспокоїшся й приймеш ситуацію, в яку потрапила, як неминучість, — сказав він, наближаючись до мене.

— Іди! Іди й залиш мене в спокої! — закричала я в істериці.

— Як скажеш, — і він покірно вийшов із кімнати.

— І ніколи не повертайся сюди, поки я сама не дозволю! — кричала я йому вслід, продовжуючи плакати.

— Змиритися? Змиритися?! Не дочекаєшся. Я щось обов’язково вигадаю.

Мій мозок гарячково працював, вигадуючи одну версію за іншою. За годину я таки придумала чудовий план. Потрібно знайти якусь отруту чи отруйну рослину й застосувати її, чи може чума? тут хворіють чумою? І тоді він буде змушений повернути мене у мій час, аби лікарі змогли мене врятувати. А якщо не спрацює — принаймні не доведеться помирати з голоду.

— А може, піддатися на вмовляння? Він не такий вже й відразливий. Стань його коханою… — почав шепотіти внутрішній голос.

— Ні. Ні! — я заперечно похитала головою. — Ніколи.

Підвівшись із ліжка, я підійшла до каміна й підняла кинуту Локі книгу — Сунь—Цзи «Мистецтво війни».

— Я й не сумнівалася в його смаках. Війна — це якраз для нього. Але мені треба заспокоїтись. Завтра доведеться грати покірну й смиренну, щоб приспати пильність Локі. Потрібно прикусити язика, щоб реалізувати свій план. Спершу слід вибратись за межі замку й роздивитись.

Вранці, коли я спустилась до сніданку, в залі нікого не було. Випивши, щось схоже на  чай разом з хлібом і маслом, я вирішила вийти з замку та оглянутися. Трохи погулявши двором, я попрямувала до кріпосних воріт. Мені перегородив шлях охоронець. Він щось казав, і за інтонацією я зрозуміла, що, мабуть, має наказ мене не випускати.

— Шкода. Ну, нічого — іншим разом, — подумала я й уже хотіла розвернутися, щоби повернутися в замок. І тут почула, як Локі наказав мене пропустити.

— Ти завжди так тихо підкрадаєшся? Може, тобі на шию повісити дзвіночок?

— Навіть із дзвіночком на шиї я зумію підійти до тебе нечутно, — усміхнувшись, відповів він. — Куди зібралася?

— Нікуди конкретно. Просто хотіла прогулятися. Стіни замку тиснуть на мене. Мені потрібно трохи простору, щоб усе обдумати й прийняти ситуацію, в якій я опинилася завдяки тобі.

— Ну, ти не проти, якщо я складу тобі компанію? За кріпосними мурами небезпечно гуляти самій.

Я глянула на нього насмішкувато. — Байдуже — чи ти, чи охоронець, — відповіла я й розвернулася, точно знаючи, що він піде за мною.

Ми йшли деякий час мовчки. Я зривала квіти й намагалася знайти рослини, про які дещо знала. Але нічого схожого не знаходила. Раптом я спіткнулася і, ймовірно, впала б, якби Локі не підхопив мене. Поставивши мене на ноги, він відвернувся і почав розтирати руку.

— Знову я завдала тобі ран? — запитала я з насмішкою. — Можна було не виявляти шляхетність. Ну впала б я в той кущ, він би трохи амортизував, і я не сильно постраждала б.

— Можливо, так і було б, якби це не був кущ, який міг тебе вбити, — відповів він, повертаючись і показуючи мені руку, всипану пухирями. — Для мене це як укус комара, а от ти могла б померти від больового шоку.

— Дякую, я не знала… А хіба від нього немає протиотрути? — сказала я, намагаючись приховати радість. Сам того не знаючи, Локі допоміг мені з планом. Виходить, мені варто лише доторкнутись  до листя цього куща, і він буде змушений повернути мене у мій час, аби мене врятували. Я відчула приплив сил.

— Давай повернемося. Прикладемо тобі якийсь компрес з трав.? Сподіваюся, що він швидко зніме тобі свербіж, — сказала я, дивлячись йому в очі. — Я ж маю подбати про свого рятівника.

Локі здивовано підняв брови: — Звідки така турбота? Учора ти дивилася на мене, як вовчиця, а сьогодні — з губ ніби мед ллється.

— Учора я довго думала й вирішила, що якщо шляху назад немає, треба звикати до нового життя.

Повернувшись до замку, я попросила Локі дізнатися в служниці, про трави. Коли мені принесли все необхідне, я обережно взяла Локі за руку й почала накладати пов’язку, просочену травами, відзначивши, що пухирі вже не такі страшні, як пів години тому.

— Через який час вони зійдуть повністю? — поцікавилася я.

— До ранку, — прошепотів він мені на вухо. Від його близькості я здригнулася й відступила вбік. — Дякую за допомогу, — сказав він, підвівся й вийшов із кімнати.